Глава 29

Глава 29

Тривога на «Чайці» не зникла одразу. Вона не була звуком — сирени давно змовкли. Вона лишилася у вібрації палуб, у надто швидких кроках у коридорах, у тому, як корабель тримав курс: рівно, надто рівно, немов система управління намагалася компенсувати те, що зламалося всередині екіпажу.

Відсіки закрили остаточно. Внутрішні шлюзи перейшли в режим ізоляції, і корабель наче звузився, стиснувся навколо живих. «Чайка» завжди була тісною, але тепер кожен коридор здавався коротшим, кожен поворот — небезпечнішим.

Тіла забрали швидко.

Без команд. Без зайвих слів.

Піратів — у стандартні контейнери. Поспіху не було, але й жодної затримки. Люди, які це робили, не дивилися в обличчя. Не тому, що боялися. Просто не бачили сенсу.

Орка витягли з коридору втрьох. Тіло було важке, ще тепле. Його поклали в окремий контейнер і замкнули. Навіть мертвий, він випромінював щось тваринне, первісне. Ніби лють ще не встигла зрозуміти, що все скінчилося.

Охоронців до інших загиблих побратимів. Цих несли почесно, як героїв.

Інструкторів Домініону — окремо. Тіла зафіксували, задокументували й опечатали. Без зайвих слів.

Науковця винесли останнім.

Над ним не схилялися. Не перевіряли вдруге. Він уже не був ані гостем, ані полоненим, ані союзником. Не був навіть ворогом у звичному сенсі. Просто ще одне тіло, яке опинилося не в тому місці й не з тими людьми — або, навпаки, саме там, де й мало.

Юлісу відвели до медвідсіку.

Вона йшла сама. Не тому, що була в порядку — тому що не дозволила себе вести. Медик ішов поруч, на пів кроку ззаду. Він зчитував її напругу й не наважувався скоротити відстань. Будь-який рух назустріч міг зруйнувати її хитку рівновагу.

У відсіку було світло й стерильно. Сенсори торкалися шкіри, ін’єктори шипіли тихо, екрани миготіли рівними графіками. Її питали стандартні речі — ім’я, дата, орієнтація, біль. Вона відповідала чітко, без пауз. Голос рівний, майже холодний.

Але руки тремтіли.

Не сильно. Не так, щоб це одразу кидалося в очі. Просто досить, щоб уважний погляд помітив: контроль не повний. Вона не плакала. Не кричала. Просто дивилася в одну точку — туди, де в її пам’яті ще був коридор, тупіт важких кроків і рух, спрямований прямо на неї. Не на найближчого. Не на озброєного. На неї.

Остап стояв у коридорі, спершися плечем у холодну металеву стіну.

Шабля була почищена ще раніше. Руки зробили це автоматично, без участі голови. Лезо блищало, жодної плями. Але тіло пам’ятало інше — короткий замах, різкий рух, опір кістки, який тривав рівно стільки, скільки потрібно, щоб усе закінчилося.

Він не прокручував це навмисне. Воно просто поверталося.

— Як вона? — спитав Чуб, зупинившись поруч.

Остап не відповів одразу. Він дивився на зачинені двері медвідсіку.

— Жива, — сказав нарешті. — Шок. Без ушкоджень.

Чуб кивнув. Не сказав нічого зайвого. Просто постояв поруч кілька секунд.

— Добре, що ти був там.

Остап не відповів.

Тактична кімната зустріла їх важким повітрям. Не через вентиляцію — через людей. Осавули сиділи мовчки. Хтось дивився в стіл, хтось — у проєкцію корабля, яка повільно оберталася в центрі приміщення.

Верба стояв біля панелі, притулившись до неї стегном. Його механічне око було затемнене — ознака того, що він слухає більше, ніж дивиться.

— Фіксуємо факти, — сказав Чуб, коли всі зібралися. — Без оцінок.

Він зробив паузу.

— Орк вирвався. Пірати мертві. Один охоронець у відсіку з орком. Другий — у відсіку з інструкторами. Два інструктори Домініону. Науковець — мертвий.

— Самостріл, — додав хтось тихо.

Верба не дивився на того, хто сказав.

— Самостріл — це форма завершення, — промовив він. — Не причина.

Ніхто не заперечив.

— Він не тікав, — сказав Остап. — І не збирався.

— На борту є евакуаційні човники, — додав Яромир.

— Якщо людина змогла спланувати таке, — спокійно додав Остап, — впоратися з човником для неї було б раз плюнути.

Верба повільно кивнув.

— Якби метою була втеча, він би не зупинявся. Хаос був достатній. Але він ішов за списком.

— Інструктори, — продовжив він. — Пірати. Охорона. Він сам.

— Пірати не були випадковими, — озвався Волошин. — Вони чули його розмови.

— І могли говорити, — додав Чуб.

Тиша стала важчою.

— Він використав орка як інструмент, — сказав Остап. — Не як зброю. Як відволікання.

— Поясни.

— Орк створює шум. Страх. Кров. Усі дивляться туди. У цей час він працює тихо, — Остап зробив коротку паузу. — І закінчує.

Верба не відповів одразу. Його механічне око знову засвітилося.

— Домініон не тримається за людей, — сказав він. — Вони тримаються за контроль інформації. Інструктори знали забагато. Не стратегічно — але достатньо, щоб поставити запитання не там, де треба.

— А Юліса? — тихо спитав хтось.

Цього разу мовчання було іншим.

— Орк ішов на неї, — сказав Остап. — Не вагаючись.

— Це не інстинкт, — додав Верба. — Це наведення.

Він нахилився вперед.

— Вона — не козачка. Вона з Аркадії. Науковиця. Її слово не сприйматимуть як «сторону конфлікту».

— Вона може засвідчити, — сказав Чуб. — Не про бій. Про схему. Про втручання.

— І до неї можуть прислухатись, — додав Верба. — Саме тому її треба було прибрати.

Ніхто не заперечив.

Десь у глибині корабля тихо гудів двигун. «Чайка» тримала курс.

Остап підвівся. Тепер стало зрозуміло одне: вони воюють із ворогом, для якого честь не має такої ваги, як для них. А можливо, для нього це просто порожній звук. Домініон без вагань прибирає навіть своїх, якщо потрібно.

У цій війні правил не буде.