Глава 26

Глава 26

«Чайка» вже відірвалася від Огару й лягла на розгінну дугу до орбіти, коли у вантажному відсіку облаштували тимчасове місце для допитів. Світло тут було тьмяніше, ніж у десантному модулі, лампи кидали жорсткі тіні на броню й обличчя. Метал корпусу ще тремтів після розгону, передаючи по підлозі ледь відчутну вібрацію. Корабель ніяк не міг заспокоїтися. Повітря було важким і нерухомим, густим від замкненого простору і кожен вдих здавався трохи коротшим, ніж хотілося.

Десь у нутрощах «Чайки» рівно гули реактори, і цей звук нагадував: бій позаду, але напруга нікуди не зникла.

Полонених розділили.

Інструкторів Домініону — окремо, у фіксуючих кріслах із магнітними кайданами. Обидва різко відрізнялися від піратського наброду. Один — кремезний, із широким обличчям, важкою щелепою та спокійними темними очима, що дивилися без метушні й страху; у його рисах читалася східна, азійська кров, і він нагадував суворого монаха-воїна.

Другий — сухіший, підтягнутий, із гострими вилицями, коротко стриженим чорним волоссям і зібраним, майже аскетичним виразом обличчя; у його погляді була холодна дисципліна людини, що звикла до бойових мистецтв та жорсткої ієрархії.

Вони виглядали як люди з ядра Східного Домініону — не найманці, а кадрові служаки системи.

Піратів — біля перегородки, під прицілом охоронця.

Орка посадили на підлогу, закувавши руки й ноги важкими стяжками — він раз по раз смикався, гарчав і крутив головою, ніби звір у клітці. Його великі жовті очі бігали, але розуму в них читалося небагато.

Сотник стояв навпроти першого пірата. Шолом він не знімав — тільки підняв візор. Погляд був холодний і рівний.

— Говоритимеш сам чи допомогти згадати? — спитав він спокійно.

Пірат ковтнув. Обличчя в нього було посічене піском і дрібними уламками, губа тріснута. Він уже не виглядав нахабним найманцем — радше втомленою людиною, що дуже хоче жити.

— Ми не головні… ми просто контракт… — заговорив швидко. — Нам платили. Давно. Через посередників. Без імен.

— Хто платив?

— Не знаємо. Клянуся. Гроші приходили через ланцюг рахунків. Суми такі, що питань не ставлять.

Бондар мовчки сперся плечем об перегородку, спостерігаючи. Яромир стояв трохи збоку, уважно ловлячи кожну деталь — навіть не слова, а інтонації.

— Завдання, — коротко кинув Чуб.

— Виманити ваші сили, — відповів пірат майже одразу. — Спершу Спарроу. Показати активність, шум, щоб ви кинули туди кораблі. Потім Огар. Щоб розтягнути вас ще більше.

Другий пірат нервово кивнув, підтверджуючи.

— Казали, що головне — змусити козаків розпорошитися. Щоб Січ і Арес лишилися з меншим прикриттям.

У відсіку на мить стало тихіше. Здавалося, що навіть двигуни стали гудіти глухіше.

— Далі, — сказав Чуб.

Пірат облизав сухі губи.

— Ми чули тільки загальне… що буде велика операція. Що це не рейди. Що готується щось більше.

— Що саме.

— Війна, — тихо сказав він. — За воду. І за простір.

Остап стояв позаду, мовчазний, як тінь. Його пальці повільно стислися на ремені шаблі.

— Поясни, — сказав хорунжий.

— У вас планета багата, — поспіхом заговорив пірат. — Вода. Стабільна екосистема. Зручне розташування шляхів. Такі світи не питають, чиї вони. Їх забирають.

Другий додав:

— Нам прямо казали: легально вони її не отримають. Тому буде хаос. Найманці. Орки. Усе, щоб виглядало як безлад, а не вторгнення.

Чуб мовчав кілька секунд.

— Домініон.

Пірат опустив очі.

— Ми не чули назв… але всі розуміли, звідки вітер.

Волошин тихо видихнув крізь ніс.

— Імена кураторів?

— Нема. Лише канали зв’язку. Вони змінювались. Навіть голоси модульовані.

— Брешеш — підеш за борт без скафандра, — рівно сказав Бондар.

— Не брешу! Нам самим нічого не казали! Ми — інструмент!

Орк раптом глухо заревів, рвонувся у стяжках. Один із козаків штовхнув його назад прикладом.

— Він узагалі говорить? — спитав Волошин.

— Тільки гарчить, — відповів козак. — Наче слів не знає.

Орк знову загарчав, показавши сточені зуби. На допит він був марний — жива зброя, не більше.

Погляди перейшли на інструкторів Домініону.

Ті сиділи нерухомо. Обличчя спокійні, навіть трохи зневажливі. Один дивився просто перед собою, другий — кудись у бік корпусної балки. Розглядав подряпину на металі.

— Ваш хід, — сказав Чуб.

Мовчання.

— Ви не пірати. І не м’ясо, як орки. Ви координували, — продовжив сотник. — Ви знаєте більше.

Тиша.

Бондар підійшов ближче. Нахилився.

— Вам обіцяли, що в полон ви не потрапите?

Жодної реакції.

Яромир спокійно витягнув ніж і повільно всадив його у стіл поруч із рукою інструктора. Лезо задзвеніло об метал.

— У нас немає часу на ігри.

Один із полонених нарешті перевів погляд на осавула. В очах — холодна витримка професіонала.

— Ви вже програли, — сказав він рівно.

Ніхто не відповів одразу. У відсіку лише гули двигуни.

Чуб ледь помітно кивнув козакам, що стояли на сторожі.

— Переведіть їх окремо. Будемо говорити довше.

Полонених відвели.

Коли інструкторів піднімали з крісел і вели коридором, обидва майже синхронно кинули короткі, швидкі погляди на вченого. Погляди були не випадкові — холодні, оцінюючі.

Вчений у той момент стояв трохи осторонь, зосереджений на своїх думках, і здавалось, нічого не помітив. Але його очі на мить ледь змінили фокус — він бачив ці погляди, просто не подав виду.

Пірати вже виглядали виснаженими, але живими.

Орк знову глухо бурчав у себе в грудях.

Остап глянув на Чуба.

— Вони щось знають. Просто не скажуть одразу.

— Скажуть, — спокійно відповів сотник. — У космосі всі стають говіркішими.

За ілюмінаторами повільно розгорталася темрява орбіти.