Глава 25

Глава 25

Поле довкола ще дихало гаром. Чорний дим стелився низько над камінням, змішуючись із пилом і кіптявою від розряджених бластерів. Вітер носив попіл і різкий металевий присмак крові.

Козаки рухалися мовчки й злагоджено — без зайвих слів, без метушні. Хтось перевіряв кріплення броні, хтось міняв перегрітий модуль турелі, хтось прикривав сектор, не знімаючи пальця зі спуску.

Над позицією завис невеликий небойовий розвіддрон. Усі ударні дрони Верби згоріли ще в бою — цей лишився лише тому, що в бою з нього користі нуль: ні вогню, ні заряду, ні можливості піти в таран. Якби він міг хоч чимось вдарити, Дем’ян підняв би й його. Тепер легкий апарат тримав периметр і передавав картинку.

Панцерник прийняв сигнал на наручний дисплей, швидко переглянув дані й негайно передав сотнику. На тактичній схемі, що тремтіла голограмою в повітрі, червоними плямами проступали нові теплові мітки — у районі табору, звідки вони визволили полонених. Скупчення було надто щільним, щоб вважати його випадковим.

Ворог накопичував сили.

Чуб навіть не підвищив голосу, коли віддав наказ. Рішення визріло миттєво: довго тут не триматися. Координати засвічені, місце бою розкрите. Другого удару чекати не будуть. Допити — вже на орбіті. Тут лише швидке завершення справ і зліт.

Полонених зібрали докупи.

Серед них були й двоє інструкторів Домініону — люди з холодними, зосередженими обличчями, що трималися значно інакше за піратів. Навіть зв’язані, вони не метушилися й не благали. Лише мовчки спостерігали, оцінювали, запам’ятовували. Їх тримали окремо й під пильнішою вартою. Ці були небезпечні не силою, а знанням. Час від часу обидва майже непомітно кидали короткі, дивні погляди у бік вченого — швидкі, ковзні, ніби перевіряли щось відоме лише їм.

Орків переглянули першими. Важкі, масивні, вкриті шрамами й ритуальними зарубками на шкірі, вони гарчали навіть зв’язані. У їхніх очах не було страху чи розуміння — тільки тваринна лють. Сотник окинув їх холодним поглядом і коротко віддав наказ. Для доказів достатньо одного живого зразка. Одного, щоб показати Раді, з чим вони мають справу. Одного, щоб говорив не словами, а самим фактом свого існування.

Інших повели туди, де земля все ще пам’ятала злочин. Туди, де не вивітрився запах смерті передової команди. Ніхто не виголошував промов. Це було не про помсту, а про рівновагу. Про борг перед тими, хто вже не повернеться.

Пірати стояли осторонь — зламані, виснажені, з очима людей, які вже бачили свій кінець. Саме з них мали починати допити. Вони знали маршрути, канали постачання, можливо — імена посередників. Їхня цінність була в словах.

Тим часом інші козаки виконували найважчий обов’язок.

Темні герметичні мішки для транспортування тіл розкладали обережно. Кожного загиблого підіймали з пошаною, поправляли спорядження, складали руки. У ці хвилини ніхто не поспішав. Навіть ті, хто пройшов десятки боїв, рухалися повільно й зосереджено — так, як належить у сотні, де честь важить більше за поспіх.

Остап зупинився біля одного тіла довше, ніж біля інших.

Ярема.

Тіло, зняте зі списів, несло на собі важкі сліди катування, але обличчя було дивно спокійне. Здавалося, він просто задрімав після виснажливого маршу. Остап присів навколішки. На мить бій, накази, шум двигунів — усе відступило.

Рука сама стиснулася в кулак.

У пам’яті спливла їхня коротка розмова перед висадкою. Молодий голос, трохи напружений, але впертий. Обіцянка не підвести.

Остап обережно підтягнув край мішка, затримав руку на грудях хлопця.

— Ти не підвів команду, як і обіцяв… — тихо мовив він, так, щоб ніхто інший не чув. — Ти герой, хлопче. Ми будемо пам’ятати тебе. І пишатися тобою… як і всіма, хто загинув, захищаючи інших.

Він сам закрив мішок і провів по тканині долонею — коротко, по-батьківськи. Потім підвівся — знову хорунжим, а не людиною в жалобі.

Поруч працювали інші. Мішки вкладали в окремий відсік «Чайки», фіксували магнітними ременями. Це була дорога додому. Остання варта для полеглих.

Юліса стояла осторонь, бліда, але зібрана. Вона дивилася на процес із тихою повагою, не втручаючись. У її очах ще жеврів шок, але вже прокидався холодний розум науковиці, що намагалася зрозуміти масштаби подій.

Вчений поруч із нею тримав руки неприродно близько до корпусу, немов беріг поранення або щось притискав під одягом. Його плечі були трохи напружені, а пальці ледь ворушилися, немов контролювали дрібний, схований предмет. З боку це можна було списати на стрес або холод.

Дем’ян перевіряв трофеї. Його досвідчені руки швидко визначали, що варте місця на борту. Орківські клинки з темного металу, плазмосписи, модифіковані стрілецькі системи. Брали лише те, що вціліло й мало цінність. Перевантажувати «Чайку» ніхто не збирався.

Маркус рухався між тілами ворогів легко й пружно, мов степовий мисливець. Серед розкиданого спорядження й уламків він натрапив на лук. Незвичний — композитний, із підсиленими плечима й енергетичною тятивою, що ледь помітно світилася. Очевидно, перероблений під сильніші руки.

Він узяв його, перевірив натяг. Щойно Маркус потягнув тятиву назад, між плечима лука спалахнула тонка світлова лінія — енергетична стріла сформувалася сама, згусток стабілізованого заряду, що глухо пульсував у повітрі. Жодного колчана. Жодних стріл. Поки живий енергоблок — у нього буде боєзапас.

Лук ліг у долоню природно, ніби давно чекав свого господаря. Без зайвих слів Маркус перекинув його через плече. Кілька козаків кинули короткі погляди — схвальні. Добра зброя знаходить свого бійця.

Над полем уже наростав гул двигунів. «Чайка» прокидалася до польоту. Повітря тремтіло від тяги, розганяючи попіл і дим. Вартові заводили полонених на борт. Орк важко сопів, зафіксований стяжками й під щільним конвоєм. Інструктори Домініону мовчали, але їхні очі працювали.

Хтось востаннє глянув на обрій. Хтось торкнувся руків’я шаблі. Старий козак тихо перехрестився.