Глава 24

Глава 24

Тиша, що накрила улоговину навколо «Чайки», була оманливою. Вона не означала кінець — лише паузу. Козаки знали ціну такій тиші, тому працювали без метушні, але швидко: перевіряли периметр, підтягували поранених, замінювали розбиті турелі, перетягували тіла ворога подалі від лінії оборони.

Усередині корабля, в командному відсіку, зібралися ті, хто мав право вирішувати.

Першим стояв Чуб. Не на чолі столу — він узагалі не сів. Спирався рукою на металеву панель, дивився на інших — зважував не слова, а самих людей.

Навпроти — осавули.

Бондар сидів широко, важко, мов укорінений у підлогу. Його броня була подряпана, на лівому наплічнику виднілася темна пляма засохлої крові — не його. Він мовчав, але погляд мав такий, що було ясно: у нього вже є план, і не один.

Яромир стояв, склавши руки за спиною. Обличчя спокійне, але очі постійно рухалися — він уже прокручував варіанти відходу, маршрути, запасні позиції.

Волошин сперся плечем об перебірку. Молодший, але зосереджений, з тією напругою в тілі, яка буває лише після близького бою, коли адреналін ще не відпустив.

Поруч — Верба. Без пульта, без дронів, просто технік і боєць, який знає, що ще може зламатися і коли.

Остап стояв трохи осторонь, уважний, зосереджений. Слухав кожне слово, запам’ятовував кожен погляд.

— Отже, — почав Чуб. — Бій ми виграли. Хоругва над нами. Полонені є. Але це нічого не вирішує, якщо ми не зробимо наступний крок правильно.

— Слів замало, — одразу сказав Бондар. — Навіть наших.

— Саме так, — підтвердив Чуб. — Тому питання не в тому, чи летіти на Аркадію. Питання — з чим.

Яромир повільно кивнув.

— Орки нічого не дадуть, — сказав він рівно. — Вони — м’ясо. Їм сказали йти — вони пішли. Хто саме віддає накази, їм або не пояснюють, або це їх не цікавить.

— Орків лишаємо наостанок, — погодився Чуб. — Вони нам потрібні як підтвердження масштабу, не більше.

— Пірати? — запитав Волошин.

— Пірати зламані, — втрутився Дем’ян. — Вони вже пливуть за течією. Хто з них щось знає — скаже. Але їхні слова легко купити або відкинути.

Чуб перевів погляд на Остапа.

— А от інструктори Домініону — інша справа.

Остап кивнув.

— Вони знають протоколи. Ланцюги командування. Маршрути. Якщо вони заговорять — це вже не балачки.

— І вони не заговорять добровільно, — додав Бондар. — Але ми не поспішаємо. Нам потрібні не крики, а дані.

Запала коротка тиша.

— Прямого зв’язку з полковником досі нема, — сказав Яромир. — Але Н’Дайє прорвався. Повідомлення пішло.

Чуб кивнув.

— Я знаю. І пишаюся тим, що в моїй сотні є такі бійці.

Волошин стишив голос:

— Якщо Домініон справді пов’язаний з цим напряму… Аркадія не захоче це чути.

— Захоче, — спокійно сказав Чуб. — Якщо ми принесемо їм тих, кого вони не зможуть ігнорувати.

Він випрямився.

— План такий. Перше: периметр тримаємо. Ворог ще не зібрався з думками. Друге: інструкторів ізолювати. Працювати акуратно, по одному. Третє: чекаємо шпарину в глушилках і виходимо на полковника. Нам треба знати, що на Аресі зараз.

— А Аркадія? — спитав Остап.

Чуб глянув на хоругву, що висіла в сусідньому відсіку.

— Аркадія буде наступним кроком. Але тільки тоді, коли в нас у руках буде те, від чого вони не зможуть відвернутися.

Рішення було прийняте.

Не голосуванням.

Не суперечкою.

Просто так, як у сотні вирішують справжні речі.