Глава 23

Глава 23

Після бою тиша не впала — вона виповзла.

Повільно, неохоче, крізь дим, крізь гарячий пил, крізь запах розігрітого металу й спаленої плоті.

Турелі ще кілька секунд водили стволами, шукаючи рух, останні черги зривалися в тишу, а потім і це стихло. Залишився лише вітер Огару — сухий, важкий, мов подих печі.

Козаки не кричали. Не святкували. Вони просто стояли.

Хтось сидів, спершися спиною об камінь, і важко дихав крізь тріснуту маску. Хтось перев’язував руку, стискаючи зуби. У одного броня була розрізана майже до грудей, але він стояв, тримаючись на ногах з упертістю, що важила більше за біль. У іншого обпалені передпліччя ще диміли, тканина під бронею злиплася зі шкірою.

Чуб кульгав. Ліву ногу він тягнув трохи за собою, але не дозволяв собі сісти. Його шолом був тріснутий збоку, на щоці — темна смуга крові, яка вже підсохла. Він мовчки дивився на поле бою, рахував живих, не рухаючи губами.

Остап стояв поруч із ним. Його броня була подряпана. По ній пройшлися десятки кігтів. На нагруднику — вм’ятина від важкого удару. Він тримав руку на перев’язі, але тримав її рівно, без тремтіння.

Арахн повільно збирався докупи. На його хітиновому тілі були тріщини, одна з кінцівок рухалася із затримкою, але він стояв прямо. Його темні очі дивилися на ворогів без емоцій — лише фіксували факт: загроза ліквідована.

Аякс сидів навпочіпки, обпершися лапами об камінь. Його шаблі були встромлені в землю поруч, леза темні від крові. На морді — поріз, що тягнувся від вилиці до шиї, хутро злиплося. Він важко дихав, але погляд був ясний, злий і живий.

Дем’ян Верба стояв осторонь. Його механічне око повільно перефокусовувалося, відновлюючи картину після перевантаження. Він знімав показники з броні, мовчки відключав пошкоджені модулі, відламував обгорілі кріплення, кидав їх під ноги. Його рухи були повільні, точні, без жодної метушні — так рухається людина, яка вже пережила забагато боїв і знає, що цей ще не останній.

Юліса і вчений вийшли з «Чайки» обережно. Вона тримала руки притиснутими до грудей, ніби холод раптом став сильнішим, ніж був. Волосся було розпатлане, обличчя вкрите пилом, очі — червоні від диму й напруги. Вчений ішов трохи позаду, кульгав, притискаючи руку до ребер. Обоє дивилися на поле бою мовчки, усвідомлюючи, що вижили. Але це не приносило полегшення.

Платформа з тілом Яреми стояла посеред поля бою.

Навколо — вирви, обгорілі уламки, розірваний метал, тіла. Але сама вона залишалася цілою. Навіть у розпалі бою ніхто не наважився зачепити її випадковим пострілом — козаки свідомо обходили її вогнем.

Його тіло було понівечене, руки розведені, груди пробиті списами. Броня здерта майже повністю. Обличчя — побите, але впізнаване. Очі закриті. Навколо нього було намотане полотно хоругви — брудне, закривавлене, але не порване.

Ніхто не сказав ані слова.

Козаки підійшли повільно. Обережно. Без різких рухів. Хтось зняв шолом. Хтось опустив голову. Тіло зняли так, ніби Ярема все ще відчував дотик. Його поклали на плащ, випрямили руки, закрили груди.

Хоругву зняли останньою.

Потім усі повернулися до «Чайки».

На внутрішній стіні вантажного відсіку висіло древко. Старе, темне, з різьбленими українськими орнаментами — хвилі, колосся, сонячні знаки, козацькі хрести, переплетені так щільно, що вони здавалися єдиним знаком пам’яті. Його возили з собою завжди. Для урочистих і траурних строїв. Для присяги. Для поховання. Для тих моментів, коли сотня ставала в коло не для бою.

Остап зайшов сам. Зняв древко. Він розгорнув хоругву. Повільно, зосереджено, прикріпив полотно, поправив вузли. Кров на тканині не стирав.

Коли він вийшов назовні, всі вже чекали.

Хоругва піднялася над улоговиною. Вітер підхопив її, розправив, змусив полотнище заговорити шурхотом.

І над мертвою землею Огару стояла хоругва — знову на своєму місці.

Козаки мовчки віддали честь.

За Ярему.

За тих, хто впав.

І за тих, хто стоятиме далі.

До кінця.