Глава 22

Глава 22

Вогонь не стихав. Він просто міняв форму.

Повітря над позиціями козаків було густим, як перегріте скло. Гаряча пилюка липла до броні, до зброї, до шкіри під бронею.

Пил лягав і на шоломи. На оселедці — жорсткі, закріплені зверху, вздовж самої верхньої пластини шолома — сідав густим шаром, робив їх сірими, майже попелястими.

Але навіть крізь бруд вони лишалися впізнаваними. Козацькі.Чіткий знак серед чужого світу. Коли вітер рвався поміж уламків, ті оселедці трохи ворушилися, наче вперто нагадували: це не просто найманці.

Це козаки.

Сотня тримала лінію.

Вона вже зазнала втрат — кілька тіл лежали між кам’яними уламками, куди їх відтягнули під прикриттям вогню. Поранених витягали швидко й злагоджено, перекочували за укриття, перетягували джгутами й одразу поверталися в стрій. Ніхто не панікував. Ніхто не відступав без наказу.

Орки йшли хвилями.

Їх гнали.

Вони бігли з плазмосписами, що світилися брудно-зеленим світлом, з важкими арбалетами, що плювалися енергетичними болтами, з ножами й шипами. Вони кричали, сміялися, били себе в груди, падали й вставали знову. Їх не лякала смерть — вона була для них частиною руху вперед.

Пірати трималися позаду. Вони стріляли, кричали один на одного, постійно озиралися. Вони не вірили в цю війну. Вони вірили лише в здобич — і, коли стало зрозуміло, що здобичі не буде, щось у них тріснуло.

А ще далі — інструктори Східного Домініону. Тихі. Холодні. Акуратні. Вони не підганяли орків криками — лише жестами і короткими командами.

Бондар тримав тиск. Його Червона команда працювала, мов ковадло. Важко, рівно, невблаганно. Турелі били короткими чергами, збиваючи орків ще на підході. Коли ті добігали надто близько, козаки виходили вперед самі — і плазмосписи ламалися об їхню броню, а шаблі довершували справу. Тіла падали купами.

Яромир і Зелена команда були всюди й ніде. Вони не тримали позицій — вони їх розчиняли. Орки бігли в пастки, пірати втрачали орієнтири, болти летіли в порожнечу. А потім приходив удар — з боку, знизу, з туману пари.

Золота команда Волошина тримала кістяк оборони.

Вони закривали розриви, добивали прориви, заходили клином туди, де ворог ще намагався зібратися. Після їхніх ривків пірати почали відступати першими — неорганізовано, рвано, з матюками й прокльонами.

Чуб не йшов попереду — і не був позаду. Здавалося, він був усюди. Його короткі накази зринали з різних боків — спокійні, без зайвих слів. Він встигав бачити те, що інші ще тільки починали помічати: де змінити напрям, де притримати крок, де мовчки дати знак. Він не метався — він тримав ритм бою.

І цей ритм тримав сотню.

Там, де Чуб фізично не встигав, підхоплював Остап.

Хорунжий рухався швидко, без зайвих слів. Він замикав прогалини, прикривав відступ поранених, перехоплював групи, що просочувалися між секторами. Його броня була подряпана, рука в крові — чужій і своїй. Він не командував — він утримував цілісність строю там, де той тріщав.

Аякс з’являвся різко. Низько. Швидко. Орки кидалися на нього. І гинули. Він не зупинявся, не вагався. Шаблі входили в тіла, лапи ламали кістки, зуби рвали горла. Для нього це був не бій — це було винищення на ближній дистанції.

Арахн діяв інакше.

Його інсектоїдне тіло ковзало по скелях, чіплялося за виступи, завмирало й зривалося вперед. Він міняв висоту, кути, точки входу у вогневий сектор. Його зброя працювала без поспіху — кожен постріл у слабке місце. Орки падали ще до того, як розуміли, звідки прийшла смерть.

Билися й ті, кого визволили з полону.

Без броні — лише в легких підсилених костюмах, зі зброєю, поспіхом виданою зі складів «Чайки». Але це були не зелені новобранці. Це були козаки інших сотень — обстріляні, терті, з власними втратами за плечима. Просто вони ще не дихали в одному ритмі із сотнею Чуба — злагодженою до автоматизму, відточеною до жорсткої точності.

Та різниці в характері не було. Вони швидко вхопили темп, вписалися у вогневу лінію, прикрили прогалини. Билися з холодною впертістю тих, хто вже не раз дивився смерті в очі й щоразу повертався назад. І орки падали під їхнім вогнем так само впевнено, без жодної поблажки.

Дем’ян Верба вже не дивився на схеми.

Його дронів майже не лишилось. Один за одним вони зникали з тактичної сітки — підбиті, перевантажені, знищені. Він не рахував, лише відмічав порожнечу там, де ще хвилину тому були маркери.

— Усе, — глухо буркнув він, коли останній індикатор заблимав жовтим.

Останній дрон піднявся різко, майже грубо, без звичної плавності. Дем’ян спрямував його просто в щільну групу орків, що проривалися між уламками. Вибух був близьким, низьким, спрямованим — дрон розірвало разом із тілами. Чотири силуети зникли з поля зору одразу.

Екран згас.

Дем’ян повільно підвівся.

Він відстібнув пульт, кинув його в пил і взяв гвинтівку. Панцерник більше не був дроноводом — він став штурмовиком. Йшов уперед важко, прямо, не ховаючись, прикриваючи поранених, добиваючи тих, хто ще ворушився. Його механічне око фіксувало рухи без емоцій, але одна з рук тремтіла від напруги.

Плазмоспис ковзнув по броні, залишивши оплавлений слід. Дем’ян відповів пострілом майже впритул.

Далі він уже не відступав.

Та попри все — ворог тиснув. Не числом, а впертістю. Домініон не рахував орків. Пірати гинули з оскалом. Інструктори тримали дистанцію, відходячи лише тоді, коли лінія справді ламалася.

І тоді хід бою змінився.

З флангу, майже з-за горизонту, з’явився спідер.

Він летів низько, на повній швидкості, ревучи, мов розпечений уламок. Корпус був обшарпаний і подряпаний — пил, камінь і дрібні уламки били по ньому всю дорогу, залишаючи шрами. Двигуни працювали на межі, перегріті після підйому на плато і різкого спуску. У передньому технічному відсіку, під панеллю аварійного доступу, були закріплені штурмові гранати. Маркус ще в польоті перевів їх у бойовий режим.