Глава 21

Глава 21

Спідер нісся над кам’яною пусткою, не торкаючись землі.

Він був витягнутий, низький, схожий на хижака, що ковзає над поверхнею перед стрибком. Матове металеве тіло, обтічне, з ребрами охолодження вздовж боків, тремтіло від напруги. Під днищем — синювате антигравітаційне сяйво, що розрізало пил і пару, здіймаючи під собою хвилі рудого огарського ґрунту.

Жодних коліс — лише тиха, зловісна стабільність польоту. Машина не їхала, а летіла всупереч самій планеті.

Маркус Н’Дайє лежав над кермом, притиснувшись грудьми до корпусу. Окуляри щільно прилягали до обличчя, відсікаючи пил і світло. Він не дивився назад. Його увага була тільки попереду.

Огар простягався перед ним безкраїм пеклом.

Це була не просто пустеля. Це була рана. Поверхня планети була роздерта, наче її колись ламали зсередини. Кратери — глибокі, чорні, із заскленими краями — тягнулися ланцюгами, немов сліди гігантських кігтів. Між ними — тріщини, широкі, як ріки, з яких повільно піднімалася пара. Вона клубочилася, дихала, жила власним життям. Подекуди з надр виривалося глухе бурчання, ніби планета стогнала уві сні.

Камінь був червоний, іржавий, але подекуди темнів до чорного — там, де ґрунт колись плавився. Повітря тремтіло. Температура скакала, і сенсори спідера не встигали за змінами. Здавалося, ще трохи — і з цих тріщин вирвуться не пари, а щось інше. Щось, що чекало.

Попереду здіймалася висока скеляста гряда. Не гора — радше зламаний хребет планети, витягнутий угору різким, неприродним зламом. Камінь там був темніший, старіший. Він пережив кілька катастроф ще до того, як на Огар ступила чиясь нога.

Саме туди Маркус і тримав курс.

Сигнал з «Чайки» давно зник. Радіоефір був мертвий — глушіння працювало щільно, професійно. Але досвід підказував йому, що на висоті шанс завжди є. Пряма видимість. Менше перешкод. Менше шуму.

Спідер зірвався вгору, обігнув виступ, ковзнув уздовж стіни скелі. Маркус притиснувся до корпусу, відчуваючи, як вібрує машина, як реагує на кожен порив повітря. Унизу, далеко внизу, миготіли спалахи бою — крихітні, але часті.

«Чайка» ще трималася.

Він не дозволив собі дивитися довше.

Коли спідер видерся на плато, Маркус заглушив двигун і дав машині сісти між двома виступами. Тут було тихо. Занадто тихо. Вітер шурхотів по камінню, але жодних інших звуків. Він підвівся, повільно, обережно, і підійшов до краю.

І тоді побачив.

Перед ним відкривалася не просто долина — це був простір, що ламав уявлення. Велика частина планети лежала перед його поглядом, немов хтось спеціально зняв верхній шар, оголивши нутрощі.

Табори.

Десятки.

Сотні.

Розкидані по поверхні з холодною, системною логікою. Кожен — схожий на той, з якого вони вирвали вченого. Ті самі контейнери. Ті самі кільця охорони. Ті самі орочі бараки й технічні вузли.

А між ними — кораблі.

Вони злітали.

Не хаотично. Не поспіхом.

Вони підіймалися групами, шикувалися в формації, чекали. Важкі транспортники, штурмові платформи, кораблі підтримки. Деякі Маркус упізнав одразу — піратські корпуси зі Спарроу. Але між ними були інші. Чистіші. Холодніші. Без емблем, без кольорів. Східний Домініон.

Це була не локальна операція. Не каральний рейд. Це була підготовка до вторгнення.

Маркус відчув, як у нього стискається горло. Вчений не брихав. Навіть близько. Те, що відбувалося на Огарі, було лише проміжним етапом. Перевалочний пункт. Фабрика війни.

Він увімкнув комунікатор. Раз. Другий. Третій. Сигнал ковзнув по спектру, шукаючи шпарину. Хвилини тягнулися повільно, як перед пострілом.

І раптом — відповідь.

— …прийом… — голос був зламаний перешкодами, але живий. — Невідомий, ідентифікуйся.

— Маркус Н’Дайє, сотня Чуба, — відповів він швидко. — Розвідка. Координати передаю зараз.

Він скинув пакет даних, не відводячи погляду від таборів унизу. Кілька кораблів саме відривалися від майданчиків, піднімаючи стовпи пилу й пари.

— Прийняли, — голос полковника став чіткішим. — Маркусе, ми вже в русі. На Спарроу — порожньо. Піратів немає. Жодного значущого угруповання. Ми зрозуміли, що щось не так.

Маркус повільно видихнув.

— Полковнику, це не просто «щось не так», — сказав він. — Тут замішаний Східний Домініон. Навіть те, що ви прилетіли на порожній Спарроу, — частина їхнього плану. Орки й пірати діють не самі по собі. Їх об’єднали, озброїли й дали ціль.

— Яку? — запитав полковник.

Маркус ще раз обвів поглядом табори, формації кораблів, мертву рівнину, що кишіла рухом.

— Знищити козаків, — сказав він. — Повністю. Забрати нашу планету. Арес. Це не рейд і не помста. Це зачистка перед захопленням.

У каналі повисла тиша. Не шумова — жива, важка, як перед ударом.

— Ти впевнений? — нарешті прозвучало.

— Я дивлюся на їхню армію просто зараз, — відповів Маркус. — Вони вже злітають.

Ще одна пауза.

— Полковнику, — сказав він. — Забудьте про Огар. Забудьте про нас, якщо треба. Арес не вистоїть без вас.

У каналі повисла тиша. Та сама тиша, що з’являється перед рішенням, яке змінює все.

— Прийняв, — нарешті відповів полковник. — Ми міняємо курс. Усі сили — на оборону Аресу. Тримайтесь, якщо зможете.

Зв’язок обірвався.

Маркус вимкнув комунікатор і ще кілька секунд дивився вниз, на Огар, що парував і тріщав, мов розпечене тіло. Потім різко дав тягу, і спідер пішов униз, назад у пекло, де сотня Чуба все ще тримала бій.