Глава 19

Глава 19

Усередині «Чайки» було тісно не від людей — від напруги.

Метал корпусу ще тримав тепло бою, і корабель час від часу здригався. Здавалося, що він згадував удари, яких уже не було. Повітря пахло озоном, мастилом і потом — запахом тимчасовості, коли не знаєш, чи це укриття, чи домовина.

Біля тактичного столу було троє осавулів. Кожен — зі своєю мовчанкою. Яромир дивився в проєкцію місцевості, ніби хотів запам’ятати її назавжди. Волошин сидів, спершися ліктями об коліна, і не піднімав голови. Бондар повільно ходив уздовж стіни, рахуючи кроки — старий спосіб тримати нерви в кулаці.

Чуб стояв у центрі. Руки спокійно лежали на краю столу. Голос — рівний.

— По черзі, — сказав він. — Коротко і по суті.

— Зелена команда, — почав Яромир. — Під час відходу втратили п’ятьох. Двох не витягли. Орки йшли хвилями, без маневру, але тиснули масою.

— Червона, — Бондар підняв голову. — Сім втрат. Боєкомплект — менше половини. Люди тримаються, але ще один такий контакт — і нас почнуть давити.

— Золота, — Волошин говорив рівно. — Відхід прикрили чисто. Контакт короткий. Але нас ідентифікували. Вони вже знають, що нас більше, ніж здавалося.

Чуб кивнув. Без емоцій. Він уже складав картину.

— Значить, часу в нас нема, — підсумував він.

Дем’ян Верба сидів осторонь, на ящику з енергоблоками. Його механічне око працювало — він слухав ефір, проганяв дані, ловив обрізки сигналів.

— Зв’язку з полковником нема, — сказав він. — Це не просто глушіння. Тут тримають купол. Системний. Сигнал ріже в нуль.

Остап стояв трохи збоку, мовчки. Коли заговорив — голос був тихий, але твердий.

— Люди втомлені, — сказав він. — Але ще разом. Поки ми тримаємо порядок — вони стоятимуть. Питання не в моралі. Питання в рішенні.

Чуб повів пальцем по проєкції.

— А рішення таке: або ми злітаємо зараз і намагаємось попередити інших, або нас тут притискають і знищують. Третього варіанту нема.

Трохи осторонь, біля стіни, стояли Юліса й вчений.

Вони не втручалися у військову розмову — це був не їхній простір. Але мовчати теж не могли.

— На Аркадії, — сказала Юліса тихо, — ми звикли вірити, що війни можна зупинити цифрами. Балансом. Розрахунком.

Вчений ледь усміхнувся.

— Це працює, поки у всіх є що втрачати, — відповів він. — А коли починають рахувати воду — цифри перестають бути аргументом.

— У нас в інституті казали, що дефіцит води — це лише питання інфраструктури, — сказала вона. — Фільтрації. Транспорту.

— Це казали люди, які ще не дійшли до межі, — відповів він. — Вода — це не ресурс. Це час. Хто має воду, може чекати. Хто не має — мусить діяти швидко і жорстко.

Юліса подивилася у бік тактичного столу, де стояли козаки.

— А вони не хочуть чекати, — сказала вона.

— Ні, — погодився вчений. — Вони хочуть замінити. Не домовитись, не купити — а витіснити. Чужі світи для них — як резервуари. Не цивілізації. Запаси.

Він замовк на мить.

— Саме тому їм заважають такі, як козаки. Вони не вписуються в таблиці.

Тим часом Чуб сказав уголос те, що вже давно висіло в повітрі:

— Хоругву ми не повернули.

Ніхто не заперечив.

— Мабуть, і не повернемо, — додав він. — Не зараз.

Бондар стиснув кулаки, але промовчав.

— Без неї сотня…

— Сотня — це люди, — жорстко перебив Остап. — Поки люди живі — сотня є.

Дем’ян глухо буркнув:

— Ворог думає інакше.

Сенсори подали сигнал.

На екрані з’явився рух.

З туману виходили вони.

Спочатку — орки. Важкі, масивні, як рухомі брили. За ними — пірати, розтягнуті по флангах. А між ними — рівні, чисті фігури інструкторів Домініону, надто спокійні для цього місця.

Попереду рухалася платформа — грубо зварена з різного металу, тягнута гусеницями.

…Платформа зупинилася.

Гусениці загарчали й завмерли, залишивши під собою смуги чорного пилу. Орки розступилися, як робили це завжди, коли хотіли, щоб ворог добре бачив.

На каркасі стояв Ярема.

Розіп’ятий.

Два списи пробивали його тіло навхрест і входили в метал позаду. Його не прибили — його виставили. Хоругва була намотана поверх грудей і плечей, грубо, без поваги — як якась стара ганчірка, а не знак сотні.

Ніхто не відвернувся.

Це був не жах.

Це було розуміння.

— Вони знають, що роблять, — тихо сказав Яромир. — І для кого.

Чуб дивився на Ярему, не кліпаючи.

— Так, — відповів він спокійно. — І це спрацювало.

Він перевів погляд на людей.

— Тепер ми не маємо права просто розвернутись і піти. Не після цього. Тепер це кровний борг честі. І ми його закриємо.

Чуб обернувся до Дем’яна.

— Треба пробити канал до полковника. Прямий.

— Тут не проб’ємо, — спокійно відповів Дем’ян. — Купол глушить усе.

— Значить, шукаємо висоту. Де сигнал не давитимуть.

— Один спідер. Легкий. Без броні.

— Хто піде?

Питання було зайвим.

Боєць уже застібав шолом.

— Я, — сказав він коротко.

Його звали Маркус Н’Дайє. Він був розвідником Зеленої команди.

Невисокий, вибухово швидкий, із щільною статурою спринтера. Темна шкіра, вузьке обличчя з чіткими скулами, живий, уважний погляд. Короткі тугі дреди стягнуті під тактичною пов’язкою. У спокої він здавався майже легковажним — доки не починав рухатися.

Його броня була полегшена: зелені тактичні смуги, стерті піском, без зайвого спорядження. Усе — під швидкість.

Місцевість Огару для нього не була чужою: мертва, червона рівнина, кам’яні гряди, тріщини висохлого ґрунту й вітер, що ріже шолом піском. Він бував на десятках таких планет. Тут важливо було не ховатися, а вчасно побачити й не залишити сліду.

Маркус перевірив кріплення карабіна, кинув короткий погляд на Яромира й мовчки кивнув. Для нього це була не помста і не лють — просто холодна, точна робота: піти першим, побачити більше за інших і встигнути повернутися.