Глава 18

Глава 18

Вони відходили не строєм — ниткою, розтягнутою між камінням і туманом. Кожен знав своє місце, але не бачив усієї картини. Лише спину того, хто попереду, і тінь того, хто зникав позаду.

Планета намагалася їх з’їсти. Каміння кришилося під ногами, ґрунт провалювався, повітря різало легені холодом і пилом. Десь далеко гуркотіло — не грім, не вибухи, а важкий рух маси.

Орки не поспішали.

Їх навчили чекати.

— Контакт буде, — сказав Аякс так, немов констатував погоду. — Вони не кинуться всі. Підуть клинами. Швидкі.

Перші з’явилися без звуку. Просто тіні, що раптом відокремилися від туману й рушили паралельно курсу. Не атакували. Бігли, перевіряючи темп, відстань, реакцію.

— Не ведіться, — кинув Чуб. — Йдемо.

Один з орків спробував різко скоротити дистанцію — і впав, навіть не зрозумівши чому. Постріл був глухий, майже нечутний. Інші тіні розчинилися, ніби їх і не було.

За кілька хвилин вони повернулися — вже з іншого боку.

Тепер працювали парами. Один вискакував, змушував відкрити вогонь, другий намагався зайти збоку. Козаки не зупинялися. Відповідали коротко, точно, без азарту. Кілька тіл лишилися лежати між камінням — решта відкотилася назад.

— Вчаться, — буркнув Дем’ян. — Сволота.

— Нехай, — відповів Чуб. — Нам не треба їх перемогти. Нам треба пройти.

Далі рельєф зламався. Вузький прохід між двома грядами каміння змусив колону стиснутися. Саме там ворог вдарив по-справжньому.

Орки рухалися низько, притискаючись до рельєфу, використовуючи кожен виступ і тінь. Перші постріли злилися в один ривок. Арахн розвернувся напівкорпусом, уперся лапами й відкрив вогонь. Простір перед ним перетворився на м’ясорубку. Його бластери били рвано, перекриваючи підходи, не даючи підняти голови.

— Прохід! — крикнув хтось. — Не стаємо!

Кілька секунд — і все скінчилося. Орки відкотилися, залишивши по собі сліди, які швидко затягнув туман. Козаки пройшли далі, не обертаючись.

Час знову розтягнувся.

Вони вже бачили «Чайку».

Спершу — як темну пляму, потім — як силует, а далі — як конструкцію, що повільно оживала. Навколо неї рухалися козаки. Турелі висувалися з ґрунту, розкладалися, повертали стволи. Лазерні розтяжки лягали між камінням, ледь помітні, але смертельні. Портативні щити миготіли, з’єднуючись у півколо.

— Приймають, — сказав Остап. — Встигли.

Ворог це теж побачив.

Останній кидок був найважчим. Орки пішли швидко, майже без прикриття, намагаючись нав’язати ближній бій, розірвати стрій до того, як козаки дістануться оборони. Кілька з них прорвалися занадто близько — і були зметені перехресним вогнем.

З боку «Чайки» заговорили турелі. Чітко. Холодно. Лінії вогню перекрили підходи, змусивши орків пригальмувати, залягти, втратити темп.

— Бігом! — крикнув Чуб.

Вони вливалися в оборону, наче річка в берег. Хтось одразу ліг за укриття, хтось підключав боєприпаси, хтось тягнув поранених. Лінія зімкнулася. Розтяжки активувалися. Один з орків, не помітивши їх, рвонув уперед — і простір спалахнув коротким, сліпучим світлом.

Ворог зупинився.

Не відступив — зупинився. Здалося, вперше зрозумів: тут на нього чекають.

— Тримають дистанцію, — доповів хтось. — Пробують обійти.

— Не вийде, — відповів Чуб. — Тут ми їх і залишимо.

Кілька хвилин напруга висіла в повітрі, як натягнута струна. Орки рухалися уздовж периметра, шукаючи слабке місце, але кожен крок уперед зустрічав світло, метал і смерть. Вони не любили таке. Вони любили, коли можна було тиснути масою.

Нарешті тіні відкотилися назад, розчинилися в тумані, лишивши після себе тишу, що дзвеніла у вухах.

Козаки не раділи. Вони знали — це не перемога. Це лише пауза.

— Усі тут? — спитав Чуб.

Відповіді були короткі.

Не всі.

Він кивнув сам до себе, подивився на «Чайку», на лінію оборони, на планету, що не відпускала погляд.

— Готуємось до зльоту, — сказав він. — Поки в нас ще є вікно.

І тільки тепер, коли вони стояли за турелями, за щитами, за металом корабля, стало зрозуміло: шлях до «Чайки» був лише початком.

Домініон не любив програвати.

А це — ще не була їхня справжня спроба.