Глава 17

Глава 17

Вибух був не гучний — він був остаточний.

Заряд заклали глибоко, у живу тріщину породи, там, де скеля вже трималася не на камені, а на пам’яті про нього.

Коли детонатор спрацював, Огар здригнувся, наче хтось ударив його зсередини. Прохід, яким вони вирвалися, склався сам у себе — важко, повільно, з огидним скреготом, ніби кістки ламалися об кістки.

Пил винесло хвилею. Гаряче повітря обпекло легені. Каміння сипалося зверху й під ноги, тріщало, ковзало, перекочувалося в темряві. За їхніми спинами щось безповоротно зруйнувалося — не шлях назад, а сама можливість повернутися туди й щось змінити.

Вони відбігли досить далеко, перш ніж зупинилися.

Пил стояв стіною. Каміння ще сипалося згори.

Оглянутися не виходило.

Чуба й інших не було видно.

Тільки глухий гуркіт у вухах.

Залишалося вірити, що вони вирвалися.

Аякс опустився на коліно ще до того, як відлуння стихло. Долоня вперлася в землю, пальці вгризлися в пил. Очі заплющені — не від слабкості, просто він слухав крізь камінь, перевіряв, чи справді прохід мертвий.

— Готово, — сказав Дем’ян, дивлячись на датчики. — Склався повністю. Навіть якщо орки почнуть гризти — швидко не пройдуть.

— Але підуть в обхід, — глухо відповів Аякс. — Уже пішли.

— Скільки часу? — спитав Остап.

— Година. Може, трохи більше, — відповів той. — Якщо не поженуть усе стадо.

— Поженуть, — сказав хтось із бійців. — Вони тепер злі.

— Вони тепер налякані, — виправив Аякс. — А це гірше.

Вони відійшли далі, у глуху улоговину між кам’яних гребенів. Тут скелі сходилися так щільно, що навіть ніч не просочувалася повністю. Старе місце. Мертве. Те, де не ловили сенсори й губився звук.

Загін розпався сам — без наказів. Хтось сів одразу, притулившись до каменю. Хтось ще стояв, тримаючись на злості й адреналіні. Вчений опустився повільно. Він боявся, що ноги зрадять, якщо зробить різкий рух.

З’явився Арахн.

Він сповз зі скелі, мов тінь, і лише коли розгорнув чотири верхні лапи, стало видно, у якому він стані. Панцир посічений, обпалений. Одне з менших очей на лівому боці — каламутне, затягнуте темною плівкою, припорошене пилом і кров’ю.

— Живий? — коротко спитав Остап.

— Функціональний, — відповів Арахн. — Боєзапас: мінус сімдесят відсотків. Вороги: мінус значно більше.

Хтось нервово хмикнув. Сміятися вже не було сил.

Рахували мовчки.

Не за списком — за обличчями.

Тих, хто не відповів, не кликали вдруге.

— Двоє «двохсотих», — сказав один із бійців. — Троє важких. Шестеро — поранені, але ходять.

Пауза.

— Ярема… — хтось почав і замовк.

Ніхто не перепитував.

Остап дивився на камінь перед собою. Не на людей. Так було легше.

— Якби не він, ми б звідти не вийшли, — сказав він тихо. — Він залишився, щоб у нас був шанс. І цей шанс ми використали. Оце головне. І ми пам’ятатимемо його так, як слід. Він довів, що вартий бути козаком. Саме так, як хотів.

Ніхто не відповів. Але всі почули.

Остап дивився кудись повз них і мовчав. Він розумів те, чого не сказав вголос. Вчинок хлопця був відчайдушний. Сміливий. Але в тактичному сенсі — майже нічого не змінив. Погоня навіть не зупинилася як слід. Хвилина. Може, й менше.

І все ж вони вийшли.

Остап відчував глуху провину. Він бачив, як у тому ще кипить гарячка, і намагався втовкмачити йому обережність. Казав стриматися. Думати. Не рватися першим.

Значить, говорив недостатньо.

А тепер уже пізно зважувати, скільки та хвилина коштувала.

Шурхіт у темряві змусив Аякса різко підвести голову.

Тіні зрушили. Камінь ледь дзенькнув.

— Свої, — сказав він за секунду до того, як їх побачили.

Чуб вийшов із темряви не сам.

З ним було ще з десяток бійців — брудних, обпечених, з порожніми поглядами людей, які вже двічі мали померти сьогодні. Один ніс іншого, підтримуючи під плече.

— Встигли, — глухо сказав Чуб. — Ледве.

Він оглянув улоговину, швидко, по-військовому.

— Інших я відправив до «Чайки», — додав він. — Пілот чекає сигналу.

— Нас шукають, — сказав Остап.

— Знаю, — кивнув Чуб. — Тому часу майже нема.

Вони сиділи мовчки вже кілька хвилин, коли тиша почала тиснути.

Не та тиша після бою, коли слух ще дзвенить. Інша. Та, в якій мозок нарешті встигає наздогнати те, що сталося.

— Хоругва… — сказав хтось неголосно, майже собі під ніс.

Слова зависли, наче їх не почули.

— Ми ж… — продовжив інший. — Ми ж її не забрали.

Ніхто не відповів одразу. Бо відповідь усі знали.

— Не було як, — сказав Остап. — Не цього разу.

— І не буде, — глухо додав хтось із поранених. — Не втретє ж туди лізти.

Чуб сидів, спершися спиною на камінь. Він не дивився на людей — дивився в порожнечу між скелями, де ще недавно проходив шлях назад.

— Хоругва — не шмат тканини, — сказав він нарешті. — Вона живе, доки живі ті, хто під нею стоїть.

— Але без неї… — почав хтось.

— Без неї ми живі, — перебив Чуб. — А це зараз важливіше.

Саме тоді один із визволених козаків, той самий, що допомагав підірвати прохід, повільно підвів голову.

— Я… — сказав він і змовк. Зважував, чи варто продовжувати.

На нього звернули увагу не одразу.

— Я бачив її, — повторив він уже твердіше.

Чуб різко повернувся.

— Де?

— У того, хто керував цією зграєю, — відповів козак. — Не табором. Орками.

Він був не схожий на інших орків. Ті — широкоплечі, крикливі, з важким диханням хижаків. Цей — нижчий, сухіший. Він рухався з такою акуратністю, що кожен крок здавався заздалегідь вивіреним.

Голова — надто велика для такого тіла. Лискуча, гладка, з рідким сивуватим пушком, що не приховував, а підкреслював кістяк. Обличчя — наче відлите з холодного чавуну: дрібні, глибоко посаджені очі, які майже не кліпали; тонкі губи, стиснуті у подобу напівусмішки — не веселої, а зверхньої.