Глава 16

Глава 16

Втеча більше не була відступом.

Це була боротьба за кожен метр.

Каньйон змикався, як пастка. Скелі тиснули згори, ламали лінії огляду, розривали маршрут на клапті. Повітря було сухе, важке, наповнене запахом каменю, гару й чужої крові. Орки вже не бігли навмання — вони розтікалися, виходили з боків, сповзали зі схилів, перекривали шляхи. Пірати тримали дистанцію, працювали холодно: не лізли першими, різали простір, змушували витрачати боєкомплект і час.

— Це не погоня, — сказав Дем’ян у канал. — Це облава. Вони хочуть нас зупинити тут.

Остап не відповів. Він і так це розумів.

Попереду не було прориву.

Лише спроба протриматися ще трохи.

І саме тоді з тилу вдарив вогонь.

Не панічно.

Не хаотично.

Рівно. Важко. Без пауз.

Орки, що сунули зліва, почали падати чергами тіл. Не вибухами — ударами. Металеві спалахи рвали груди, відривали кінцівки, прошивали кількох одразу. Пірати не встигли зреагувати — перші секунди вони просто дивилися, як їхній фланг зникає.

— Це… — хтось не договорив.

Він не виходив — він розкривався.

Чотири бластери працювали синхронно, як єдиний механізм. Верхні — били навісом, зрізаючи тих, хто ліз по скелях. Нижні — косили масу. Не стрілянина — прес, що методично ламав наступ.

Орки ревли й падали, не встигаючи зблизитися. Пірати відкрили вогонь у відповідь, але вже втратили секунди — і цього вистачило.

— Тримати коридор! — пролунав голос Чуба.

Він вийшов не сам.

З ним були бійці — ті, хто залишався в резерві й розумів, що назад можуть не вийти. Вони розгорнулися півколом, не наступаючи — перекриваючи простір.

— Рухайтесь! — крикнув Чуб у канал. — Зараз!

Остап обернувся лише на мить.

Побачив Чуба — спокійного, зосередженого. Побачив, як бійці працюють коротко, без зайвих рухів. Побачив Арахна на скелі — вище за всіх, майже частину рельєфу, що раптом ожила.

— ІДІТЬ! — повторив Чуб. — Ми тримаємо!

Вони рушили.

Не тікали — відривалися.

Ярема був поруч із Чубом. Молодий. Напружений. Він майже не говорив від самого початку операції. Стояв трохи позаду, слухав, дивився, вчився. І зараз він бачив головне: Чуб і ті, хто з ним, залишаються свідомо. Не тому, що не встигли. А тому, що хтось має закрити відхід.

Він зрозумів це раніше, ніж почув накази.

І вирішив по-своєму.

— Я прикрию! — крикнув Ярема.

— СТІЙ! — не встиг договорити хтось.

Ярема вже рвонув уперед.

Він вихопив шаблю й підняв її над головою. Вона виблиснула надто яскраво в тьмяному світлі каньйону і на мить замінила козакам загублену хоругву, ставши символом честі та відваги.

— Я КОЗАК! — крикнув він.

Першого орка він звалив ударом у шию.

Другого — розсік груди, майже не зупиняючись.

На третього часу вже не було.

Стріли прилетіли першими. Потім — списи.

Без злості. Без крику.

Як прибирають перешкоду.

Удар прийшов одразу з кількох боків.

Його відкинуло на камінь так, що повітря вирвалося з грудей.

Світ хитнувся.

На мить стало дивно тихо — ніби звук відстав від реальності. А тоді все звузилося до вузького, темного тунелю. Крики стали глухими, постріли — далекими, наче з-під води.

Камінь під спиною був холодний і надто твердий.

Ярема не хотів лежати.

Рука наосліп знайшла руків’я шаблі. Пальці стиснулися. Лікоть уперся в землю. Він піднявся на півруху — вперто, майже машинально, як на тренуваннях.

Ноги не відповіли.

Він не одразу зрозумів, чому. Подумав — просто збитий. Спробував ще раз. Світ у тунелі ще більше звузився, краї почали темніти.

Щось тепле швидко розтікалося під бронею.

Тіло вже не було його.

Він повернув голову — назад, туди, де між скелями ще трималися свої. Побачив лише розмиті силуети й пил у повітрі. Хотів переконатися, що вони встигли. Хотів підвестися ще раз.

Не вийшло.

Тунель зімкнувся остаточно.

Орки затримали крок, неначе сумніваючись, що таких ран достатньо, щоб зупинити козака.

— Не дивись, — гаркнув Аякс, хапаючи Остапа за плече. — Не зараз!

Ці секунди дали іншим шанс відірватися.

Чуб усе бачив.

Старим завжди важко дивитися, як гинуть молоді. Особливо коли ті гинуть гарячково — не дослухавшись, не дочекавшись наказу тих, хто вже знає ціну таким поривам.

Але на жаль і роздуми не було часу. Треба було вивести інших. Зберегти якомога більше живих.

Чуб на мить затримав погляд у тому місці, де все сталося. Ледь помітно кивнув — не живому, не мертвому. Просто туди.

— Відхід.

Він і його бійці відійшли під вогнем, без паніки, без ривків. Камінь рятував. Тіні допомагали. Кілька тіл лишилися позаду — орки, пірати, перемішані в пилу.

Арахн відступав останнім.

Він рухався по скелях ривками — зачеп, постріл, зміна позиції. Один бластер замовк — перегрів. Інші продовжували працювати. Він прикривав кожен метр, поки останні не зникли в розломі.

Каньйон ревів.

Пірати гнали. Орки сунули валом. Повітря здавалося густим і тягким, кожен подих важкий. Тіло стискалося від напруги, а звуки розривалися від стін каньйону, наче сам простір боровся разом із ними.

— Їх дуже багато, — сказав Дем’ян. — Забагато.

— Знаю, — відповів Остап.

Вони вирвалися у вузький розлом, де сигнали ламалися й переслідування губилось об каміння.

На виході з каньйону стояли бійці.

Чекали.

Хтось із них підняв руку й показав короткий службовий жест підривників — стиснутий кулак різко пішов униз: можна.

Серед них був той самий сивий чоловік, якого раніше впізнав Волошин серед полонених. У нього не було нічого — ні броні, ні шолома, ні зброї. Він нещодавно вийшов із полону. Але вже стояв у строю й допомагав побратимам.

Каньйон за спинами повільно стишався, немов збирався з силами.