Глава 15

Глава 15

Вони заходили з південного схилу, як і планували.

Скеля давала густу, глибоку тінь — не повну темряву, а напівморок, у якому силуети розчинялися, якщо не дивитися прямо на них. Сенсори піратів дивилися вище, перекривали підхід зверху, але низ лишався напівсліпим — занадто очевидним, щоб чекати там удару.

Малий загін. Без важкої броні. Без позначень. Без усього, що могло б видати. Матові полотна гасили світло, глушники тепла знімали контур із тепловізорів. Дихання вирівняне. Серцебиття притишене. Для систем спостереження — порожнеча.

Вони не йшли строєм. Рухалися хвилею — з паузами, зупинками, короткими перебіжками від каменя до каменя. Кожен знав відстань до іншого не на око — шкірою.

Аякс тримав ритм. Не командував — вів. Темп був таким, щоб ніхто не рвався вперед і ніхто не відставав.

Табір унизу світився рівним світлом. Без тіней. Без темних кишень. Після першого рейду вони вичистили простір. Серце табору стягнулося. Без крику. Без метушні. Це було схоже на пораненого звіра: він не завив від болю, а лише сильніше напружив м’язи.

Але порядок мав одну ваду — він був передбачуваний.

Аякс дивився не на світло. Він рахував проміжки між ним.

Пірати не метушилися. Не бігали. Не підвищували голосів.

Це було гірше за паніку.

Вони змінили саму геометрію табору.

Маршрути патрулів скоротили. Мертві зони — зникли. Світло вирівняли, зробили рівним і пласким, без тіней. Орків підтягнули ближче, але не всередину — як завжди. Тримали їх поруч, мов тупий, але надійний таран, який не шкода кинути першим.

Табір дихав інакше.

Стиснуто.

Обережно.

І саме це Аякс відчув першим.

Він зупинився. Присів, торкнувся лапою каменю, повів носом.

— Периметр змінили, — тихо сказав він у внутрішній канал. — Після нас.

Попереду — рух. Ледь чутний. Людський. Втомлений.

— Один, — уточнив він. — Пірат. Чергує абияк.

Його втягнули за борт контейнера швидко й тихо. Короткий ривок, притиснуте горло, глухий удар у бік. Тіло осіло без крику, лише важко видихнуло — і затихло. Його одразу ж сховали в тінь.

Вони завмерли на кілька секунд, прислухаючись.

Ніхто не відгукнувся.

Тоді рушили далі — короткими перебіжками між корпусами контейнерів, використовуючи смуги технічної тіні, що лишалися між прожекторами. Світло було рівним, але стики все одно існували — між металевими плитами, між платформою і землею. Аякс вів їх саме тими швами.

Контейнер вченого стояв серед інших — без позначок, без охорони напоказ. Його губили серед техніки.

Біля входу стояли двоє.

Пірати не встигли навіть повернути голови.

Аякс і Остап рушили одночасно.

Аякс зімкнув лапу на горлі першого, ривком зламавши шию. Остап увійшов упритул до другого й коротким рухом ввігнав ніж під край шолома, різко провернувши лезо.

Обидва тіла осіли майже синхронно.

Без шуму.

Без крику.

Їх одразу відтягнули в тісний прохід між контейнерами, залишили в глибині між стінками й притиснули зверху жорсткими транспортними піддонами, що стояли поряд. З проходу це виглядало як щільно складений вантаж.

— Працюємо, — тихо сказав Остап.

Замок не ламали. Його переконали.

Старий протокол. Забутий ключ. Система, яку давно не оновлювали, бо вважали непотрібною.

— Старі речі пам’ятають краще, ніж нові, — тихо сказав Дем’ян.

Двері розійшлися беззвучно.

Вчений підвів голову одразу.

Він був худий, майже кістлявий, із вузькими плечима й витягнутим обличчям. Високий лоб, тонкі губи, що майже не рухалися під час розмови. Шкіра бліда, з легкою тінню втоми під очима.

Круглі окуляри з тонкою темною оправою підкреслювали його погляд — світлий, уважний, надто проникливий. Він дивився не емоцією, а розрахунком. Кожне слово його співрозмовника одразу лягало в якусь внутрішню схему.

Волосся акуратно зачесане назад, без недбалості. У його поставі не було сили воїна, але була зібраність людини, яка звикла тримати себе під контролем.

— Ви прийшли вдруге, — сказав він хрипко.

— Ми не залишаємо роботу недоробленою, — відповів Остап. — І не кидаємо тих, хто сказав «ні» нашим ворогам.

Вчений підвівся сам.

І в ту ж мить десь на периметрі загуркотіли металеві листи.

— Нас помітили, — сказав Дем’ян.

— Значить, у тиші більше немає сенсу, — відповів Остап.

Орки сунули не строєм.

Вони рухалися хвилями — попереду ті, хто ніс звичайні списи й арбалети, впереміш із тими, кому дісталася адаптована зброя. Видно було, що техніки не вистачає на всіх: плазмоарбалети спалахували лише з частини лави, інші йшли зі сталлю та болтами.

Частина лізла з боку вантажних кранів, інші обходили через технічні проходи. Це був не чистий лад — але й не натовп. Їх уже навчили тримати напрям, не врізатися одне в одного, тиснути хвилею.

Перший залп розірвав повітря.

Зелені імпульси врізалися в метал. Звичайні болти свистіли поряд. Гарпуни вдарили в борт контейнерів, троси натягнулися, смикаючи укриття.

Попереду йшли ті, кого не шкода.

Позаду — ті, хто стріляв.

І тиснули вони з обох боків.

Іскри сипалися, коли леза зіштовхувалися зі списами. Аякс працював шаблями — коротко, рвано, без пауз.

Остап не давав їм замкнути коло.

У руці — та сама козацька шабля, яку носив кожен козак на Аресі. Легка, вигнута, жива в кисті. Він працював нею коротко й точно — збивав древка, різав по руках, входив під захист і виходив до того, як спис знаходив ціль. Крок, удар, зсув, ще удар. Він ламав дистанцію й одразу відкривав простір для інших.

Коли перша хвиля розбилася об них і втратила темп, Остап не дав зупинитися.

— Відходимо!

Вони не зачищали. Не добивали. Не тримали позицію.

Викрадення з-під щелеп не триває довго.

Поки орки перегруповувалися й підтягували нових, загін уже відходив до східної технічної рампи — туди, де порядок важив більше за лють.