Глава 14

Глава 14

Світло тут не вимикали повністю — лише приглушували.

Навмисне.

Щоб людина не могла загубитися в темряві й сховатися від думок.

Контейнер був вузький, видовжений, зі стінами з матового металу. Без кутів. Без тіней. Повітря — сухе, відфільтроване, з легким металевим присмаком. Вчений давно перестав рахувати дні. Орієнтувався лише за приходами.

Їх було троє.

Пірат — головний. Сивий, з обличчям людини, яка давно навчилася рахувати ризики швидше, ніж гроші. Орк — мовчазний, масивний, стояв трохи збоку, як елемент інтер’єру. І ще один — у темному комбінезоні без знаків. Не пірат і не військовий. Саме чоловік у темному ставив питання.

Пірат не поспішав говорити. Він дивився довго, оцінюючи. У його погляді не було ані злості, ані співчуття — лише холодна звичка доводити справу до кінця. На правій щоці — тонкий слід старого опіку. На зап’ясті — імплант керування дронами, з подряпаним корпусом. Людина, яка звикла контролювати хаос, а не пояснювати його.

Орк стояв важко, рівномірно переносячи вагу з ноги на ногу. Шкіра під пластинами броні мала землистий відтінок, стара рана перетинала шию косою смугою. Він майже не рухався, але уважно стежив за обличчям вченого. Слова могли вислизати повз, проте інтонації — ні.

Чоловік у темному тримався стримано. Руки за спиною, підборіддя ледь підняте. Його комбінезон був без жодної позначки, але тканина — дорожча, ніж у пірата. Він не належав до цієї команди — користувався нею.

— Ви знову відмовляєтеся, — сказав чоловік у темному спокійно. Не запитання — факт.

Вчений сидів, притулившись спиною до стіни. Його руки тремтіли — не від страху, від виснаження. Обличчя схудло, очі запали, але голос залишався рівним.

— Я відмовляюся вкотре, — відповів він. — І відповідь не зміниться.

Пірат повільно повів плечем.

— Ти впертий. А впертість — коштовна риса. І за неї завжди доводиться платити.

— Я не працюю над системами адаптації для штурмових біоформ, — сказав вчений. — Особливо якщо ці «біоформи» потім пожиратимуть людей.

Орк різко видихнув крізь зуби, важко, з глухим грудним звуком.

— Це не твоя справа, — сказав пірат. — Твоя справа — технологія.

— Технологія — це завжди справа того, хто її створює, — відповів вчений. — І того, хто за неї відповідає.

Чоловік у темному нахилився ближче.

— Ти ж знаєш, що вони все одно це зроблять, — сказав він тихо. — З тобою — швидше й чистіше. Без тебе — довше й брудніше. Але результат буде.

Вчений підвів погляд.

— Ні, — сказав він. — Не той самий.

Запала пауза.

— Ви не розумієте, — продовжив він, повільно. — Орки — це не армія. Це інструмент. Грубий. Їх можна посилити, але не контролювати. Ви граєтеся з тим, що потім не зможете загнати назад у клітку.

Пірат усміхнувся краєм рота.

— Нам платять не за «потім».

— Саме, — кивнув вчений. — Платять ті, для кого це «потім» може вже не настати.

Чоловік у темному напружився.

— Обережніше.

— Східний Домініон, — спокійно сказав науковець. — Назви можете не казати. Я й так знаю. У вас нестача води. Біомаси. Стабільності. Ваша територія виснажена.

Він провів язиком по пересохлих губах.

— А планета козаків — молода. Водяні горизонти глибокі. Атмосфера стабільна. Біосфера ще не зруйнована. Ви хочете її не завоювати, а замінити населення.

Орк повільно стиснув щелепи. Метал на його рукаві ледь скрипнув.

— Орки — перша хвиля, — продовжив вчений. — Пірати — логістика й хаос. А потім прийдуть інструктори, радники, захист інтересів. Я знаю цю схему.

Чоловік у темному мовчав довше, ніж раніше.

— І козаки? — спитав він нарешті.

— Козаки — проблема, — відповів вчений. — Бо вони не імперія. Вони не торгуються планетою. Вони за неї вмирають.

Пірат сплюнув убік.

— Тому їх і зламають.

Науковець подивився прямо на нього.

— Ви вже пробували.

Тиша стала густішою.

— Та засідка, — сказав вчений рівніше. — Ви все зробили правильно. Раптово. Чітко. Але навіть цього вистачило лише, щоб показати силу на мить.

Він підняв очі.

— Своїх вони витягли. Усіх. І цього достатньо, щоб зрозуміти — ви не всесильні.

Пірат зробив крок уперед, але чоловік у темному ледь підняв руку — і той зупинився.

— Звідки ти знаєш? — спитав чоловік у темному.

Вчений усміхнувся вперше. Слабо.

— Бо ви нервуєте, — сказав він. — Бо охорони більше. Бо приходите частіше.

Орк перевів погляд з вченого на пірата, очі блиснули коротким нетерпінням. Але наказу не було.

— Ти думаєш, вони за тобою прийдуть? — тихо сказав пірат.

— Я знаю, — відповів вчений. — Бо я їм потрібен не як науковець.

Він зробив паузу.

— А як свідок.

Контейнер замкнувся з глухим клацанням. Світло приглушили ще більше.

Кроки віддалилися. Метал коридору знову став байдужим.

Вчений повільно сповз по стіні, дозволивши тілу видати втому. Коли дихання вирівнялося, він обережно засунув руку під комір комбінезона й витягнув маленьку фотографію. Краї були зім’яті, але зображення збереглося.

Він довго дивився на обличчя зі світлини. Пальці тремтіли менше.

— Ви маєте жити, — тихо сказав він. — За будь-яку ціну.

Голос був хрипкий, але твердий. Не прохання — наказ самому собі.

Він притиснув фотографію до грудей, заплющив очі й завмер. І вперше за весь час у контейнері його руки перестали тремтіти.