Глава 13

Глава 13

Ранок не приніс полегшення.

Сонце піднялося над Огаром так само байдуже, як і вчора, освітлюючи каміння, кров і сліди бою. Ніч відійшла, але не відпустила — вона просто причаїлася у складках каньйонів.

Табір прокинувся мовчки. Без команд. Без метушні. Кожен уже знав: перший рейд був лише перевіркою. Другий — буде справжнім.

Чуб не скликав раду одразу. Дав людям час. Не на сон — на усвідомлення. Бо той, хто йде вдруге, має йти з холодною головою, а не з гарячим серцем.

Остап проходив між бійцями, мовчки. Поправляв кріплення броні, перевіряв магазини, зупинявся біля тих, хто сидів окремо. Дивився в очі. Хтось кивав. Хтось відводив погляд. Але ніхто не питав «навіщо».

Питання було інше: як?

Дехто чистив зброю повільніше, ніж потрібно. Дехто сидів із заплющеними очима, тримаючи шолом на колінах. Ніхто не жартував. Навіть новобранці мовчали. Вони вже бачили достатньо, щоб зрозуміти: другий захід не буде схожий на перший.

Рада зібралася ближче до полудня у тій самій кам’яній западині. Але тепер повітря там було інше. Щільніше.

На камені лежала проєкція — груба схема табору. Не точна. Не повна. Але жива. Її зібрали з дронів, спогадів визволених і сліпих зон, які Аякс відчував інстинктивно.

— Після ночі вони насторожі, — сказав Чуб. — Патрулів більше. Камери не глушаться так легко. Пірати підтягнули охорону.

— І орки, — додав хтось.

— Орки — шум, — відрізав Аякс. — Проблема — пірати. Вони думають.

Він вказав на схему.

— Учений тут, — коротко. — Нижній рівень. Не клітка. Контейнер. Екранований. Його не тримають разом з іншими.

— Бо він цінний, — сказав Остап.

— Бо він не зламався, — відповів Аякс.

Настала тиша.

— Другий рейд не буде чистим, — продовжив Чуб. — Без втрат — не обіцяю. І ми не зможемо вивести всіх.

— Знову? — хтось не витримав.

Чуб подивився прямо.

— Ми або забираємо ключових, або втрачаємо все. Вода. Планета. Наш дім. Це вже не питання честі. Це питання виживання.

Один із визволених козаків, ще блідий після полону, повільно підвівся.

— Учений казав, — почав він, — що якщо його не заберуть найближчим часом, його або змусять працювати, або передадуть далі. А «далі» — це вже не пірати.

— А хто? — спитали.

— Ті, хто не світиться. Ті, для кого орки — витратник, а пірати — інструмент. Він казав: «Коли вони приходять, планета вже вирішена».

Ці слова різонули.

— Значить, часу нема, — підсумував Чуб.

Він подивився на Аякса.

— Варіанти?

Аякс не відповів одразу. Він дивився на схему, але бачив не її — бачив рельєф. Підйоми. Тріщини. Лінії постачання.

— Малий загін, — сказав нарешті. — Без важкої броні. Без позначень. Заходимо з мертвого сектора з південного схилу. Там скеля дає тінь майже до вечора, а сенсори дивляться вище.

— Вихід? — спитав Чуб.

— Через технічну рампу на східному боці, — відповів Аякс. — Вони використовують її для вантажу. Якщо піднімуть тривогу, пірати перекриють центр. Орки підуть туди, де шум. Ми ж підемо туди, де порядок.

— А якщо піднімуть повітря? — спитали.

— Тоді це вже буде не рейд, — сказав Чуб. — А бій.

Він повільно випрямився.

— Але ми все одно підемо.

Ніхто не заперечив.

Остап відчув це чітко: рішення вже прийняте. Рада була не для вибору — для підготовки до наслідків.

— Я піду, — сказав він.

Чуб кивнув.

— Ти тримаєш людей зібраними, — сказав сотник. — Нам це буде потрібно.

Аякс глянув на нього уважно.
 

— Другий рейд буде швидким, — сказав він. — Або ми зникнемо так само тихо, як зайдемо, або залишимось там.

— Іншого варіанту й не було, — відповів Остап.

Після ради ніхто не розходився одразу. Козаки лишилися біля схеми, уточнювали дрібниці, сперечалися тихо, без емоцій. Хтось переміряв дистанції, хтось рахував боєкомплект, хтось просто слухав і запам’ятовував.

Зброю перезбирали вдруге. Навіть ті, хто був певен у своїй техніці, знову перевіряли затвори, кріплення, акумулятори. Це була не нервозність — це був порядок перед ризиком.

Визволені, що лишалися в таборі, просили дати їм зброю. Дехто наполягав іти разом з усіма. Чуб відмовляв спокійно, без приниження.

— Ви вже зробили своє. Тепер ваша задача — вижити.

Сонце піднялося вище. Тіні скоротилися. Скелі стали світлішими, але це світло не гріло. Огар залишався чужим, байдужим до їхніх рішень.

Коли загін почав готуватися до виходу, у таборі не було промов і гасел. Лише короткі сигнали, сухі команди й рух.

Кожен знав своє місце.

Кожен знав, за ким іде.