Глава 12

Глава 12

Вони сиділи під скелями, там, де вітер з каньйону рвався вгору і ламався об камінь. Вогню не розкладали. Світла не вмикали. Лише тьмяні індикатори на броні, прикриті долонями.

Визволені мовчали довго. Не тому, що не було що сказати — навпаки. Слова застрягали, як пісок у горлі після маршу.

Першим заговорив кремезний козак із густою бородою.

— Нас узяли не тут, — сказав він хрипко. — Це важливо, щоб ви розуміли.

Чуб підняв погляд, але не перебив.

— Ми летіли чистити Спарроу. Піратське гніздо. Старе, жирне. Думали — звичайна робота. Вони дали нам сісти. Дали розвантажитися. А потім… — він махнув рукою. — Потім вони знали, куди бити.

— Засідка, — сказав хтось.

— Не просто засідка. Нас чекали. Канали, з яких ми мали заходити, вже були пристріляні. Наші коди — скомпрометовані. Виявилось, що один із кораблів вони вивели з ладу ще в атмосфері. Ми цього навіть не помітили.

Остап повільно перевів погляд на Чуба. Той мовчав, але щелепа в нього була стиснута.

— Хто вижив — потрапив у полон. Спочатку на Спарроу. Потім почали вивозити. Не всіх одразу. Вибірково. Кого сюди. Кого — далі.

— Навіщо? — тихо спитав хтось із молодших.

Сивий козак усміхнувся криво.

— Оце ми теж питали.

Він замовк на мить, переводячи дух.

— У камерах з нами був один чоловік. Учений. Не наш, але й не піратський. Його тримали окремо спочатку, потім кинули до нас. За непокору.

— За що саме? — спитав Чуб.

— Відмовився працювати.

Ці слова зависли в повітрі.

— Він не геройствував, — додав інший визволений. — Просто сказав їм «ні». А там «ні» не люблять.

— Він почав говорити з нами ночами, — продовжив перший. — Тихо. Коли камери глохли, коли варта мінялась. Просто відповідав, коли питали. А питати було про що.

Один із козаків витер обличчя долонею.

— Він пояснив, що пірати — це не причина. Це форма. Обгортка. Їх використовують, бо вони зручні. Їх не шкода. Вони не задають зайвих питань.

— А орки? — озвався хтось.

— Орки — те саме, тільки грубіше. Сила без думки. Їх кидають туди, де треба спалити, залякати, знищити сліди. Пірати — для контролю. Орки — для страху.

Аякс слухав, не рухаючись. Його вуха ледь сіпалися — звичка хижака, коли щось не сходиться.

— А хто кидає? — спитав він.

Визволені переглянулися.

— Він не називав це іменами, — відповів сивий. — Не казав «ось ці добрі, а ці злі». Просто пояснював, як воно працює.

Він ковтнув.

— Є фракції. Великі. Старі. Ті, що пережили Землю не тому, що були праві, а тому, що були сильніші. Вони давно рахують не людей — ресурси.

— І ми ресурс, — сказав хтось глухо.

— Ми — ні. Наша планета.

Це слово пройшлося по колу, як удар.

— Вода, — продовжив козак. — Чиста. Стабільна. Не з переробки, не з льоду, не з біомаси. Вода, яка дає життя без фільтрів і квот.

— Учений сказав, — додав інший, — що таких світів залишилось одиниці. І всі вони або під прямим контролем, або під прицілом.

— А наш? — спитав Остап уперше.

Козаки подивилися на нього.

— Наш — заважає, — відповіли. — Бо козаки не є частиною жодної фракції. Бо ми самі охороняємо своє.

Тиша знову лягла важко.

— Тому й Спарроу, — сказав сивий. — Тому й засідка. Тому й полон. Нас не просто зламати хотіли. Нас хотіли стерти непомітно для усіх інших.

— А вчений? — спитав Чуб.

— Він працював над водними системами, — відповіли. — Над біосферами. Над тим, як швидко «викачувати» планету, не вбиваючи її одразу. Йому запропонували вибір: або він допомагає, або стає частиною експерименту.

— Він відмовився, — сказав хтось тихо.

— Так. Сказав, що не буде рахувати, скільки поколінь залишиться без дому.

Один із визволених опустив голову.

— За це його й залишили там. Він знав, що ми підемо. І знав, що ви прийдете. — Він казав, — додав інший, — що пірати тут — тимчасові. Орки — витратні. А справжні рішення приймають далеко. Там, де не чутно криків.

Сивий повільно провів долонею по обличчю.

— У нього була фотографія, — сказав він тихіше. — Зім’ята, стерта на згинах. Дружина і двоє дітей. Він діставав її щоночі. Дивився довго. Не як на пам’ять — як на щось, що тримає його тут.

Він ковтнув.

— Дивно, але її в нього не забрали. Усе інше — так. А фото лишили. Мабуть, він для них щось важив. Хотіли тримати на гачку. Дати ілюзію, що ще можна домовитися.

Козак замовк на мить, згадуючи деталі. Потім додав тихіше:

— Коли варта відверталася, він розгладжував той клаптик пальцями. Обережно, щоб не привернути уваги — боявся втратити й це. І завжди повторював: «Я зроблю все, щоб ви були живі. Чого б це мені не коштувало».

Чуб повільно вдихнув.

— Значить, вони думають, що ми не наважимося.

— Вони помиляються, — сказав Аякс.

Вовчі очі блиснули в темряві.

— Учений і ті, хто залишився, — продовжив козак, — це не просто люди. Це доказ. Якщо їх заберуть далі — ми можемо ніколи не дізнатися, де, як і хто по нас ударить.

— Тому ми повернемось, — сказав Чуб твердо.

— І не тільки за ними, — додав Остап. — А за правдою, яку вони хочуть втопити у водах нашої планети.

Вітер знову пройшовся каньйоном, зриваючи з каміння дрібний пил. Темрява тиснула, але вже не здавалася порожньою. Козаки мовчали, кожен зі своїми думками. Ніхто більше не говорив про війну — але кожен уже розумів, що дороги назад до звичайних рейдів не буде.