Глава 11

Глава 11

Ніч ще не впала, але сонце вже повзло до обрію, розмазуючи криваво-жовте світло по кам’янистих гребенях Огару. Табір мовчав — не від спокою, а від втоми й настороженості. Після бою люди не розслабляються, вони лише тимчасово перестають стріляти.

Чуб зібрав раду командирів у заглибленні між валунами. Без зайвих слів, без показухи.

Остап стояв збоку, мовчки слухав, запам’ятовував. Його справа — хоругва і порядок, не командування, але Чуб знав: хорунжий бачить більше, ніж здається.

Осавули доповідали коротко. Дрони підтвердили: полонених тримають у тимчасовому таборі нижче схилу, ближче до чорного каньйону. Орки не ховалися — були впевнені, що козаки зализують рани і не полізуть уночі. Пірати — десь поруч, але не в таборі. Спостерігають. Чекають.

— Час працює не на нас, — сказав Чуб глухо. — Зранку може загинути ще один з полонених, а може й більше.

Тиша відповіла за всіх.

Аякс сидів навпочіпки, мов тінь серед тіней. Вовчі очі дивилися не на командира — у темряву між камінням, туди, де вже починався маршрут. Йому не треба було пояснювати задачу.

— Під покровом темряви, — продовжив Чуб. — Без шуму. Без героїзму. Забрати своїх і зникнути.

Він глянув на Аякса.

— Ти ведеш.

Аякс кивнув один раз. Цього вистачило.

Підготовка була тихою й швидкою. Перевірили зброю, зняли все зайве, що могло дзенькнути чи відблискувати. Дем’ян Верба бурмотів щось собі під ніс, налаштовуючи глушники та дронів-сліпаків.

— Пане сотнику, — кинув він, не підводячи очей. — Орки впевнені, що ми сидимо. Значить, ми підемо.

Чуб лише зиркнув і дав знак рушати, коли світ остаточно згас.

Ніч на Огарі не була темною — вона була чорною. Світло зникло повністю, залишивши лише тіні й силуети.

Саме в такій темряві Аякс почувався як удома.

Загін рухався ланцюжком, низько, майже торкаючись землі. Крок — пауза. Крок — слухати. Каміння пам’ятало кожен необережний рух, і Аякс вів так, щоб не збудити навіть його.

Табір орків вигулькнув із темряви — кілька тьмяних вогнів, грубі намети, клітка з металевих прутів. Біля неї — двоє вартових. Розслаблені. Сміялися.

Перший упав без звуку. Другий встиг лише вдихнути — і теж ліг у пил.

Аякс показав лапою — чекати.

Перша камера була більшою, ніж очікували.

Люди сиділи вздовж стін у відсіку, перегородженому ґратами. Різні. У різному одязі. Хтось у лахмітті, хтось у залишках уніформи, яку вже не впізнати.

Очі — однакові.

Аякс завмер. Порахував швидко.

Більше тридцяти.

І майже одразу зрозумів: козаків тут меншість.

Вони впізнавалися не формою — від неї мало що залишилося. Поставою. Тим, як тримали голову. Як мовчали.

Один із них повільно підвів погляд і ледь помітно кивнув.

— Скільки вас? — прошепотів боєць за спиною Аякса.

— Не знаю… — так само тихо відповіли зсередини. — Нас постійно міняють. Когось забирають. Когось більше не повертають.

Друга камера була нижче.

Тісніша. Темніша. Там лежали ті, хто вже не міг сидіти. Люди різних світів, різних мов. Один шепотів молитву, інший просто дивився в одну точку.

Аякс стиснув щелепи.

Час.

Він відчував його тілом — як тиск у грудях. Патруль пройде знову за кілька хвилин. Вікно — коротке.

— Усіх не виведемо, — прошепотів хтось.

Це не було питанням.

Один із козаків підповз ближче до ґрат.

— Забирайте своїх, — сказав він. — Якщо почнеться рух — нас тут просто переб’ють.

— А вони? — хтось кивнув на інших.

Козак не відвів погляду.

— Вони не дійдуть. Не зараз.

Мовчання було важким. Ніхто не сперечався. Тут не було місця словам про честь — тільки про вибір.

Аякс прийняв рішення за секунду.

— Козаки. По двоє. Ті, хто може йти, — тихо. — Інших… запам’ятайте.

Він не договорив.

Замки відкривали без звуку. Руки тремтіли — не від страху, від напруги. Козаки виходили мовчки, допомагаючи один одному. Жодного слова. Жодного зайвого руху.

Хтось із цивільних потягнувся вперед.

— Візьміть мене…

Його обережно, але твердо притисли до землі.

— Не зараз, — прошепотіли. — Живи.

Коли вони відходили, люди дивилися їм услід. Без криків. Без прокльонів. Хтось опустив голову. Хтось стиснув кулаки.

Ніхто не видав звуку.

Назовні ніч була такою ж глухою.

Вони зникли так само, як і прийшли. Патруль пройшов за кілька хвилин — повз порожній лаз, не помітивши нічого.

У безпечній зоні ніхто не говорив одразу.

Козаки сиділи на землі, притулившись до каміння. Дехто не міг стояти. Один зняв з шиї обірваний жетон і довго тримав у долоні.

— Там ще люди, — хрипко сказав він. — Не наші. Але живі.

Чуб кивнув. — Знаю.

— Ми повернемось?

Пауза була довгою.

— Так, — відповів Чуб. — Але не сьогодні.

Аякс дивився в темряву, туди, де лишилися ті, кого не встигли витягти. І мовчки спостерігав, як ніч навколо тихо поглинає все, що лишилося.