Глава 10

Глава 10

Корабель з’явився несподівано.

Один із дронів, що тримав верхній ешелон спостереження, передав короткий імпульс тривоги. На голограмі з’явилася нова мітка — швидка, низька, що заходила з тіньової сторони гір.

— Повітря, — коротко сказав Дем’ян Верба. — Малий транспортник. Йде без маяка.

Остап підняв голову, інстинктивно вдивляючись у темне небо, хоча знав — звідси нічого не побачить. Усі погляди були прикуті до екранів.

Корабель не маневрував агресивно. Він ішов упевнено, заздалегідь відомою траєкторією — так ідуть туди, де чекають.

— Посадковий коридор відкрито, — пробурмотів Верба. — Автоматичні системи бази його приймають.

— Свій, — тихо сказав Волошин. — Або той, кому дозволили бути своїм.

Дрон зумів зайти ближче, ковзаючи вздовж скелі. Контури корабля стали чіткішими: плаский корпус, зламані лінії обшивки, характерні ребра теплообміну.

Остап нахилився вперед.

— Стоп, — сказав він. — Я це бачив.

Верба збільшив зображення, накладаючи спектри й маркери ідентифікації.

— Так… — протягнув він. — Стара сигнатура. Перероблена, але основа знайома.

Чуб мовчав кілька секунд, а потім глухо сказав:

— Це «Спарроу».

У загальному каналі пройшов короткий шум. Ім’я було відоме всім. Не легенда — радше хронічна хвороба окраїн. Піратський союз, контрабанда, наймані рейди, зниклі конвої.

— Один із їхніх середніх транспортників, — підтвердив Верба. — Клас «Кігтик». Перероблений під швидку посадку. Озброєння мінімальне, зате місткий.

Корабель повільно сів на платформу, вирізану просто в скелі. Камуфляжні панелі зімкнулися над ним майже одразу, ховаючи корпус від зовнішнього огляду.

— Вони тут не гості, — сказав Остап. — Вони частина схеми.

— Або підрядники, — додав Волошин. — Брудна робота, яку не хочуть світити.

Дрони не втратили ціль. Один із них завис на межі дозволеного, передаючи зображення з посадкового майданчика.

Люк відкрився.

Першим вийшов чоловік у легкій броні без розпізнавальних знаків. Не орк. Не військовий Аркадії. Рухався впевнено, але без зайвої показовості. За ним — ще двоє: один із планшетом, інший — зі зброєю, опущеною вниз.

— Охорона, — сказав Яромир. — Не штурмова. Супровід.

І тоді з корабля вийшли науковці.

Троє. У світлих комбінезонах, з кейсами та контейнерами. Вони не оглядалися, не ховалися. Їх зустріли одразу — той самий сивий керівник програми і двоє офіцерів бази.

— Контакт встановлено, — прошепотів Верба. — Аудіо беру… фрагментами.

Звук був рваний, зашумлений, але слова пробивалися.

— …поставка затрималась на дві доби, — говорив один із піратів. — ми втратили два маршрути. Але вантаж цілий.

— Мене не цікавлять ваші маршрути, — спокійно відповів керівник програми. — Мене цікавить результат.

Він жестом вказав на кейси.

— Тут адаптаційні модулі?

— Так, — кивнув науковець. — Оновлена версія. Підвищена сумісність. Менше відмов.

— Орки? — коротко спитав пірат.

Керівник програми навіть не подивився на нього.

— Усі, хто потрібен, — відповів він. — І ті, хто будуть потрібні.

Пірат усміхнувся криво.

— Тоді вам знадобиться більше кораблів. І більше людей, які не ставлять запитань.

— Саме тому ви тут, — сказав керівник. — І саме тому вас ще не списали.

Запала коротка пауза.

— А якщо на Аркадії дізнаються? — обережно спитав один із науковців.

Керівник програми повернувся до нього повільно.

— Якщо вони і дізнаються, то всео дно буде запізно щось міняти.

Дрони зафіксували, як пірати передали коди доступу, як кейси зникли в руках технічного персоналу бази, як корабель уже готувався до відльоту.

— Вони не просто тренують армію, — тихо сказав Остап. — Вони будують логістику війни.

Чуб повільно стиснув кулак.

— Пірати, науковці, орки, військові інструктори, — перерахував він. — І все це — в одному місці.

Він подивився на командирів.

— Це більше, ніж ми думали.

Корабель «Спарроу» піднявся майже безшумно і зник у тіні гір, залишивши базу жити своїм ритмом.

А в голові Остапа крутилася одна думка, холодна й чітка: якщо пірати вже возять сюди вантажі — отже, війна не планується.

Вона вже йде.

Дрони не одразу помітили це.

Спершу — рух у нижньому секторі бази, там, де ущелина розширювалася в кам’яний амфітеатр. Зона без маркерів. Без тренувальних ліній. Без техніки. Лише світло прожекторів і тіні, що рухалися занадто повільно.

— Є ще щось, — тихо сказав Дем’ян Верба. — Новий вектор. Перемикаю.

Голограма здригнулася, змінивши масштаб.

І Остап відчув, як у грудях щось стиснулося.

Їх виводили.

Шестеро. Потім ще четверо. Побиті, виснажені, але живі. У порваній козацькій формі, з обірваними нашивками, без шоломів. Руки зв’язані за спиною. Двоє ледве трималися на ногах.

— Наші… — прошепотів хтось у каналі.

Чуб не відповів. Він уже бачив.

— Це з сотень Щербаня і Головка, — глухо сказав Волошин. — Я їх знаю. Он того сивого звуть Назар.

Один із полонених спіткнувся. Пірат у темній броні штовхнув його прикладом — без злості, механічно. Як вантаж.

— Скільки часу вони тут? — запитав Остап.

Верба повільно похитав головою.

— Довше, ніж ми думали.

Дрон спустився нижче, ковзаючи між скель. Камера тремтіла — не від вітру. Від перешкод. Тут не хотіли спостереження.

Полонених привели до відкритого майданчика, де стояли орки.

Не ті, що тренувалися.

Інші.

Важчі. Масивніші. Зі шрамами, кістяними прикрасами, нашитими на броню фрагментами кісток і металу. Вони не рухалися. Вони чекали.

— Це… не тренування, — сказав Яромир.

Один із піратів щось сказав оркам. Коротко. Без пояснень.

І тоді з натовпу полонених вивели одного окремо.