Глава 9

Глава 9

Колона рухалася.

Загін обережно розтягнувся ущелиною, кожен на своїй позиції.

Аякс патрулював лівий фланг, уважно скануючи простір.

Остап йшов поруч із Юлісою, яка мовчки спостерігала за навколишнім середовищем, не втручаючись у військові дії.

Десь попереду Дем’ян Верба запустив дрони. Їхні камери облітали ущелину, піднімаючись і спускаючись, перевіряючи щілини, вузькі проходи та виступи скель. На екранах планшетів панцерника вимальовувалися темні контури великих конструкцій і силуетів кораблів.

— Ось що маємо, — тихо повідомив Дем’ян. — Велика база, прихована ущелиною. Судячи з розташування кораблів, інфраструктури та блоків, це серйозний комплекс.

Остап нахилився ближче, вдивляючись у дисплей. Темні прямокутники технічніх складів і житлових модулів перепліталися з кам’яними ребрами ущелини. Дрони демонстрували масштаби комплексу: ряди кораблів, приховані у скелях, величезні силоси, вузькі проходи між ними.

Сотник і командири Червоної та Зеленої команд зупинили загін на невеликому виступі, щоб усі могли оцінити масштаби. Волошин стояв поруч, мовчки спостерігаючи, склавши руки на грудях.

— Це не маленький пункт пересадки, — промовив Чуб. — Схований, але тут явно не один корабель. Судячи з розмірів і кількості, база серйозна.

— Юліса, — нарешті промовив Чуб, звертаючись до неї. — Підійдіть. Подивіться, чи бачите щось знайоме.

Юліса підійшла. Її погляд ковзав по дисплею, зупиняючись на кількох темних силуетах.

— Так… — сказала вона тихо. — Це схоже на корабель, на якому я прилетіла. Один із тих, що я бачила на борту бази. І він тут не один.

— Багато? — спитав Чуб.

— Так, — відповіла Юліса, обережно. — Судячи з форми і розмірів, вони дуже схожі на той, що мені знайомий. Але звідки їх тут так багато — я не знаю.

— Добре, — сказав Чуб, повертаючись до командирів команд. — Зараз ми оцінюємо, що бачимо. План дій ще не ухвалюємо.

Дем’ян Верба не зупинив дрони.

Перші апарати тримали висоту, збираючи загальну картину. Другі йшли нижче — уздовж скель, у тінях і природних зламах рельєфу. Треті Верба перевів у пасивний режим із мінімальним випромінюванням: він боявся, що сигнал дронів видасть їхнє положення ворогу.

— Маскування складне, — тихо мовив панцерник. — Розумне. Не абияке.

— Тобі не знайомі ці технології? — спитав Чуб.

Верба не відповів одразу. Його механічне око клацнуло, перебираючи спектри.

— Ну, це точно не справа рук орків. Надто тонко, надто акуратно.

На голограмі з’явилися чіткіші контури. Те, що раніше здавалося хаотичним нагромадженням каміння, тепер складалося в систему: ангари, вирізані просто в скелі; платформи, замасковані під природні уступи; технічні коридори, що з’єднували все в єдине ціле.

— Це не сховище, — сказав Волошин. — Це база, яку не хотіли показувати.

— І не хотіли, щоб її знайшли, — додав Остап.

Зелена команда вже працювала на флангах. Камери дронів підхопили рух у широкій кам’яній чаші між двома ангарами.

Орки.

Вони стояли групами. Не зграєю. Не натовпом. Групами по чотири–п’ять. Частина — зі зброєю. Частина — без.

Перед ними — троє людей у військовій формі Аркадії.

—  Можливо, це ті самі троє, — глухо сказав Чуб.

Люди не кричали. Не били. Не демонстрували зверхності. Вони пояснювали. Показували рухи. Виправляли помилки.

— Заходиш першим. Ти — прикриття. Не лізь уперед, поки не дам сигнал, — говорив один із них, жестом показуючи напрямок.

Орки слухали.

Повторювали.

Камера дрона зафіксувала, як орки тренуються заходити в транспортник: не товчуться, не штовхаються, не лізуть один через одного. Хтось помилявся — інструктор зупиняв процес і змушував почати спочатку.

— Вони не просто озброюють орків, — тихо мовив Остап. — Вони вчать їх воювати… інакше.

— Як десант, — підтвердив Чуб. — Як підрозділ.

Інший ракурс показав зброю.

Плазмові арбалети. Ті самі, що вони бачили в засідці. Але тепер — у руках інструкторів. Вони пояснювали, як тримати, як перезаряджати, як стріляти з руху.

— Дивіться на те, як вони працюють, — тихо сказав Верба. — Системи реагують на рух, а не на приціл. — Він ковтнув повітря. — Орків врахували при проєктуванні. Їх зробили під орків. Не пристосували. А спроєктували.

На наступному кадрі орки вже виходили з корабля. Швидко. Злагоджено. Не красиво — але ефективно.

— Це не разова підготовка, — сказав Волошин. — Це система.

— Армія, — відповів Яромир у загальному каналі. — Підтверджую. Ідемо далі.

Зелена команда перевела дрони глибше в ущелину.

Новий сектор бази відкрився поступово — його не хотіли світити одразу. Тут не було складських модулів чи технічних зон. Простір був організований інакше: пласкі майданчики, марковані лініями, мобільні укриття, розкладені так, щоб змінювати конфігурацію бою.

— Тренувальні полігони, — визначив Яромир. — Повноцінні.

На них були люди.

Майже всі — у військовій формі. Однакового зразка, але без шевронів, емблем чи будь-яких знаків належності. Поставу тримали однакову, рухалися чітко, без зайвих жестів. Більшість мала риси східної зовнішності. Кожен — або інструктор, або командир підрозділу.

І кожен когось тренував.

Одні керували групами орків, відпрацьовуючи ближній бій, зачистку приміщень, штурм вузьких проходів. Орки вже не рвалися вперед навмання — вони прикривали одне одного, чекали сигналу, діяли по черзі.

Інші люди тренували людей.

— Подивіться, — сказав Волошин. — Це не місцева охорона. Це бойові групи.

Камери дронів показали спаринги, відпрацювання тактичних зв’язок, координацію між різними видами зброї. Хтось командував через жести, хтось через шоломні канали.

— Вони готують не лише орків, — мовив Остап. — Вони готують армію.