Глава 7

Глава 7

Тиша після бою ніколи не була справжньою.

Вона не приходила одразу — спершу залишався дзвін у вухах, хрипке дихання, тріск охолоджуваних стволів і повільне осідання пилу. Пара ще клубочилася між кам’яними ребрами ущелини, але вже не ховалася — наче сама визнавала поразку.

Остап стояв над тілом орка, притуливши приклад до стегна, і дивився вниз довше, ніж потрібно. Тваринна потвора, масивна, з поламаними іклами, з розсіченим панциром грудей… і з чужою зброєю в руках.

Плазмовий арбалет.

Не груба палиця. Не кістяний спис. Не примітивна гарпунна штука, які орки використовували століттями. Це була складна, збалансована конструкція — з охолоджувальними ребрами, стабілізаторами імпульсу й маркуванням, стертим, але впізнаваним.

— Забирайте поранених, — глухо сказав Чуб. — Перевірити кожного. Без поспіху.

Бійці розійшлися, мов добре налаштований механізм. Двоє тягнули Ярему, який уже сидів, упершись спиною в камінь і стискав зуби — живий, цілий, але ще не пробачив собі падіння. Інших поранених укладали на термоплащі, вколювали стимулятори, накладали швидкі шини.

Зелена команда трималася трохи осторонь, контролюючи висоти. Аякс сидів навпочіпки на кам’яному виступі, нюхав повітря й виглядав як хижак, для якого полювання ще не завершилося.

— Вони тут жили, — тихо сказав він. — Не табором. Гніздом.

— А табір? — запитав Остап, не відриваючи погляду від зброї.

Аякс кивнув у бік розширення ущелини.

— Там. І він більший, ніж треба оркам.

Це було сказано спокійно. І від того ще тривожніше.

Коли дим трохи розвіявся, вони підійшли ближче.

Табір не кричав про себе. Не мав високих стін чи яскравих вогнів. Він був втиснутий у природну чашу між чорними скелями — хтось спеціально шукав місце, де його не видно зверху.

Жердини, шкури, металеві уламки. Але між ними — контейнери. Справжні. Транспортні. З герметичними замками й універсальними роз’ємами.

— Це не трофеї, — мовив Чуб. — Це постачання.

Остап підійшов до одного з ящиків, присів і провів пальцями по маркуванню. Воно було стерте, але не до кінця. Старий прийом — прибрати номер, але лишити геометрію.

— Хтось дуже не хотів, щоб ми знали, звідки це, — сказав він. — Але водночас не боявся, що ми знайдемо.

Підійшов Дем’ян Верба. Його механічне око клацнуло, фокусуючись.

— Плазмоарбалети — заводська база, — пробурмотів він. — Але налаштування… дивіться.

Він відкрив панель на зброї, яку вже принесли.

— Тятиву замінили на імітацію. Баланс зміщений уперед. Прицілювання — через м’язову пам’ять, не через сенсори. Хтось узяв сучасну зброю й зробив її зручною для тих, хто звик колоти й стріляти навмання.

— Для орків, — підсумував Чуб.

— Для тих орків, яких хтось готував, — поправив Верба.

Настала тиша. Важка, щільна.

— Вони не могли це придумати самі, — сказав Остап. — Не їхній рівень. Не їхній стиль мислення.

— Але хтось знав їх дуже добре, — додав Чуб. — Знав, як вони воюють. І як зробити їх небезпечнішими.

Остап повільно видихнув.

— Значить, ми тут не перші, хто грає в цю гру.

Рішення ухвалювали не за столом — просто на камінні, серед диму й трупів.

— Золоту кличемо, — сказав Бондар. — Нехай підтягуються до нас, думаю, нам знадобляться усі сили.

— Десять лишаємо біля «Чайки», — підтримав Чуб. — Охорона поранених і посадкової. Якщо хтось вирішить відрізати нам шлях назад — хай обламається.

— Я залишу людей, — кивнув Яромир. — Тих, хто не світиться.

Зв’язок тріснув, але відповів швидко. Золота команда прийняла виклик без питань.

Ярема сидів осторонь, слухав і мовчав. Він усе ще стискав зброю, і пальці тремтіли — не від страху, а від того, що він був живий, а міг би ні.

— Ти в строю? — запитав Остап, проходячи повз.

Ярема кивнув. Коротко.

— Тоді тримай голову холодною, — сказав хорунжий. — Нам тут потрібна уважність.

Це було сказано без жорсткості. І Ярема зрозумів.

Коли частина загону відійшла назад, табір оголився ще більше.

Тотеми тут були іншими. Менше черепів — більше символів.

Біля них було видно людські тіла — здебільшого у такій самій формі, як у Юліси. Можливо, орки ще не встигли прикрасити тотеми їхніми черепами, бо готували засідку на козаків. Вирізані знаки повторювалися: лінії, що не мали сенсу для орків, але виглядали знайомо для тих, хто бачив військові схеми.

— Це не культ, — сказав Остап. — Це мітки.

— Координація, — підтвердив Верба. — Орієнтири. Для когось, хто дивиться згори.

Аякс підняв голову.

— І вони дивляться, — сказав він. — Можливо навіть зараз.

Чуб повільно кивнув.

— Значить, далі буде не бій, — мовив він. — Далі буде розмова. Тільки не словами.

Остап глянув у темряву між скелями, туди, де ущелина вела глибше — у серце Огару.

— І хтось дуже хоче, щоб ми туди пішли.

Він стиснув ремінь зброї.

— То не змусимо його чекати.

Попереду лежало ще більше лігво. І тепер вони знали, воно не лише орківське.

Чуб кивнув радистові — сухо, без слів.

— Зв’язок. Полковник.

Той уже стояв навколішки біля кам’яного виступу, витягуючи антену з-під плаща. Пальці працювали швидко, впевнено — не вперше доводилося пробивати ефір крізь каміння й пару.

— Сотня Чуба, канал резервний, — тихо промовив він. — Запит на штаб.

Кілька секунд — лише тріск і глухий шум планети. Потім у комунікаторі клацнуло, і з’явився голос — глибокий, спокійний, без зайвих інтонацій.

— Чую. Доповідайте.

Радист коротко глянув на Чуба. Той кивнув.

— Контакт із противником підтверджено, — почав боєць. — Передова команда знищена. Виживших немає. Хоругва зникла. Засідка орків у гірській ущелині. Скоординована, підготовлена. Засідку знищено. Втрат нема, кілька поранених. Виявлено великий табір і ознаки стороннього постачання.