Глава 6

Глава 6

Червона команда просувалася обережно. Вони рухалися в єдиному ритмі, відчуваючи плече один одного без слів. Багаторічна звичка перетворила загін на цілісний механізм. Кожен козак контролював свій сектор, кожен крок був частиною спільної схеми.

Їхні кроки були майже беззвучні — жорстка земля під ногами потріскувала хіба що, коли траплялися вкриті рудим мохом уламки чорного каменю.

Ландшафт Огару змінювався поступово: скелі відступали, натомість з’явилися вузькі кам’янисті пасма, порізані вузькими ущелинами, де затримувалася густа, сива пара, що сочилася з тріщин у землі. Повітря тут мало металевий присмак і ледь помітний сморід — запах паленої крові й зіпсованого м’яса.

— Смердить, як біля забійника, — тихо пробурмотів хтось із бійців, і тут же втих, бо перший з ряду підняв руку.

Невдовзі вони натрапили на перші ознаки присутності ворога.

Під навислим карнизом скелі здіймався дерев’яний тотем — майже три метри заввишки, складений з грубо обтесаних жердин, обв’язаних мотузками й шкурами. До нього було прибито черепи — не лише тваринні. Людські та невідомі. Навіть один козацький — з рештками характерного шолома, розтрощеного ударом. Грудини орківських ідолів були обмазані чимось схожим на червону фарбу — вона вже засохла, але зберігала темний блиск. Усі розуміли, чим це було насправді.

— От вам і останній з наших, — стиха мовив Остап, пильно розглядаючи символи, вирізані на дереві.

Візерунки нагадували пазурі або рани. Жодної симетрії, лише жорстокість.

— Вони це не для краси поставили, — додав хтось, — попередження. Мовляв, чужим тут не раді.

Лук’ян Чуб підійшов ближче, пильно вдивляючись у черепи. Його лице скам’яніло.

— Це Гнат Омельчук — осавул передової команди. Майже усі черепи людські, мабуть науковці.

— І шкіри… — Остап торкнувся пальцями однієї з мотузок. — Це не звірині.

Ніхто не сказав нічого. Тепер кожен виступ скелі, кожен закрут ущелини здавалися ймовірною пасткою. Попереду запахи смерті ставали густішими. З-за гребеня здіймався дим.

Вони рушили далі, мовчки, повільно, очікуючи небезпеки за кожним виступом скелі. Дим попереду клубочився низько, і від нього пахло не просто гаром — пахло смертю. Остап йшов попереду, очі не зводячи з тотему, а Чуб йшов за ним, скануючи простір і жестами віддаючи вказівки загону.

Кожен крок звучав важко, навіть мотузки та шкури на тотемі, здавалося, ворушилися під їхнім поглядом. Ні слова, ні подиху — лише кроки й очі, що мружилися у тіні скель.

Тут усе було зрозуміло без слів: кожен рух, кожен череп на тотемі був німим знаком, що їхня присутність небажана.

Попереду дим поступово розсіювався, і обриси ущелини ставали чіткішими.

Чуб підвів руку, зупинив загін і стиха показав — попереду може бути пастка.

Остап кивнув і стиснув губи, очі блищали від напруження.

Зелена команда йшла південним схилом, вище основного проходу. Там, де каміння було гостріше, а пара виходила тоншими, рваними струменями. Вони рухалися розсипом, тримаючи дистанцію — не для бою, а для спостереження.

Аякс ішов першим.

Він зупинився різко, без жесту. Його тіло напружилося, мов струна, вуха притислися до голови. Ніздрі сіпнулися.

— Тхне дохлою конякою, як від тої потвори, — прошепотів він. — Але набагато гірше. Їх багато. Дуже багато.

Осавул Зеленої підійшов ближче, присів, визирнув з-за кам’яного ребра.

Унизу, в ущелині, було видно рух — надто правильний, надто синхронний для дикої орди. Тіні на верхніх гребнях. Купи каміння, складені не природою. Темні провали — стрілецькі гнізда.

— Засідка, — коротко мовив він. — Вони чекають на Червоних.

Аякс повільно оголив ікла. Це був не оскал — радше згода з майбутнім.

— Якщо не втрутимось, — додав хтось із бійців, — їх замкнуть у мішку.

Осавул мовчав кілька секунд, прикидаючи відстані, вітри, виходи.

— Обходимо, — нарешті сказав він. — По гребеню. Без шуму. Чекаємо сигналу… або б’ємо, коли побачимо спини.

Аякс кивнув. Його хвіст ледь ворухнувся.

Він уже знав, де саме буде різати.

Пастка була надто очевидною, щоб її ігнорувати. І водночас — надто правильною, щоб не спрацювати.

Червона команда рушила далі, вже не ховаючи кроків так ретельно. Лише на півтону — достатньо, щоб уважне вухо вловило ритм. Двоє бійців навмисне зачепили каміння, ще один дозволив спорядженню ледь дзенькнути об край ущелини. Не помилка — приманка.

Остап ішов попереду, вдаючи цілковиту байдужість. Насправді ж він рахував: тріщини в скелях, місця, де пара виривалася сильніше, темні отвори між кам’яними пасмами. Класичні «гнізда». Засідники люблять висоту, тісноту і страх.

Ярема йшов у середині строю. Серце калатало так, що, здавалося, його чують усі. Він стискав зброю, повторюючи про себе рухи, які вбивали йому в голову на тренуваннях. Не панікуй. Дихай. Дивись.

— Зараз, — майже беззвучно сказав Чуб у комунікатор, не повертаючи голови.

Світ вибухнув одразу.

З обох боків ущелини зірвалися крики — хрипкі, рвані, сповнені люті. Каміння посипалося вниз, мов град. З верхніх полиць скель рвонули тіні — масивні, горбаті, закутані в шкури. Перші постріли вдарили з плазмових арбалетів і грубих енергосписів, освітлюючи пару брудно-зеленими спалахами.

— Контакт! — гримнув Чуб. — Тримати стрій! Ліво — щити!

Ударною хвилею Ярему збило з ніг — він гепнувся спиною об каміння, повітря вибило з грудей. Поки він хапав ротом кисень, над ним уже промайнули ноги побратимів, а бій пішов далі — без нього.

Я навіть не встиг… Ця думка боліла гірше за удар.

Червона команда зійшлася миттєво. Щити спалахнули силовими півсферами, приймаючи на себе перший шквал. Двоє бійців упали — не вбиті, збиті з ніг, але їх тут же затягнули назад. У відповідь заговорили автомати: коротко, точно, без зайвої люті. Постріли різали туман, вириваючи шматки плоті й каменю.