Глава 4

Глава 4

Решта загону піднялася на пагорб.

Сотник роздав декілька команд: частина бійців зайняла оборону на височині, частина розподілилася по флангах, інші пішли вперед.

Вони зупинилися майже одночасно.

Ніхто нічого не сказав.

Видовище було жахливим.

— …бляха… — видихнув хтось позаду.

За пагорбом відкривався невеличкий пустельний простір, оточений скелями, в яких було багато щілин.

Посередині древком униз стирчав великий спис. На цей спис було насаджено тіло Данила Наливайка — хорунжого сотні Лук’яна Чуба. Пісок навколо списа був темним від крові, з чого було зрозуміло, що козак був ще живий, коли з ним це зробили.

Біля великого списа таким самим чином стирчали списи поменше.

Вісім.

На кожен із них була насаджена голова.

Зліва, у купу, були скинуті вісім тіл інших членів передової команди. Усі вони були жахливо знівечені, у багатьох не було рук і ніг. Броні, зброї та хоругви тут не було.

Остап не підійшов одразу.

Не зміг.

Ноги ніби вросли в землю.

Він бачив бої.

Бачив смерть.

Але це…

— Ну що, синку, — промовив сотник до Остапа, коли вони підійшли ближче до цього жахливого місця, — тепер ти повноцінно вступаєш на посаду хорунжого.

— Хорунжий без хоругви, — буркнув Остап. — Вибачте, щось я не відчуваю урочистості моменту.

— Нехай там хоч сам чорт чекає на нас за тими скелями, — відповів Лук’ян, — але ми обов’язково помстимося за побратимів і повернемо нашу хоругву.

— Це — якщо вона ще існує.

— Тут дев’ять тіл, можливо, один із наших ще живий.

Остап сів на землю, зняв шолом і поклав його поруч.

— Це ж що за тварини могли таке зробити?

— А це ми зараз з’ясуємо у нашого слідопита, — сотник заговорив у комунікатор. — Аяксе, підійди-но сюди.

Аякс, важко дихаючи, знову глянув на пагорб, де тільки-но відбувалася сутичка. Його очі блищали від напруги й люті.

— Я зайшов тихо… — сказав він нарешті. — Думав, візьму зненацька.

— Дістав його. Чітко. Не промахнувся.

Він замовк на мить.

— Під піском сиділо. Я відчував, де саме. Вдарив у ноги.

Аякс стиснув щелепу.

— Воно вилізло одразу. Наче тільки цього й чекало.

Він провів рукою по шиї, ніби досі відчував той момент.

— Сильне… але незграбне. Я вже думав — зараз покладу.

Короткий видих.

— Я збив його. Двічі.

Тиша.

— А воно вставало.

Він підняв очі.

— Наче йому байдуже.

Кілька секунд ніхто не говорив.

— Я відрубав йому руку. По лікоть.

Пауза затягнулась.

— Воно навіть не зупинилось. Схопило той обрубок… і кинуло в мене.

Тиша.

— Наче це просто… ще одна зброя.

Аякс опустив погляд.

— Я не встиг. Збило з ніг. Я впав у ту ж яму.

Коротка пауза.

— Без шабель.

Тиша стала густою.

— Воно вже стояло зверху. З сокирою.

Пауза.

— І… зупинилось.

Тиша.

— Просто стояло. І дивилось.

Остап нахмурився.

— Чого?

Аякс перевів погляд у бік пагорба, звідки вони прийшли.

— Бо почуло вас.

Пауза.

Лук’ян тяжко видихнув, дивлячись на пагорб.

— Судячи з усього, це орк, — промовив сотник похмуро. — Ми зачищали їх лігво на Гоморі, пам’ятаєш, Остапе?

— Так, — тихо підтвердив Остап. — Ці істоти — справжня загроза.

Усі мовчали, відчуваючи вагу цих слів.

Остап, Лук’ян і решта загону стояли неподалік від темної плями на пагорбі, що позначала місце сутички Аякса зі створінням. Поки всі мовчки напружено вдивлялися в простір, Аякс раптом зупинився і напружився. Він повів носом, вловивши слабкий, майже невловимий запах.

— Тихо, — прошепотів він і рушив до щілини в скелях неподалік. Гаряче повітря тремтіло над розпеченим камінням, а вітер зносив тонкі клубки пилу, що вигравали у променях жорстокого, пекучого сонця.

Слідопит повільно втягував повітря, зморщивши ніс. Він нахилився нижче, майже торкаючись обличчям кам’яної шпарини — вузького проходу в глибину пагорба.

— Хтось тут є, — сказав він тихо. — Запах — людський, але не звичайний. Це... страх і виснаження.

Остап підійшов ближче, напружено дивлячись у щілину, де, як здавалося, було чути слабкі рухи. Здалеку вітер шумів серед каміння, але тут було зовсім інше — ледве чутний, але наполегливий подих.

Лук’ян підняв бластер, готовий стримувати будь-яку небезпеку.

— Хто там? — півголосом крикнув Остап, намагаючись не налякати.

У відповідь із тіні виглянула стомлена, бліда дівчина.

Її обличчя було вкрите пилом і дрібними подряпинами, а очі — великі, зелені й трохи налякані. Пасма тьмяно-рудого волосся спадали вниз, припалі пилом. На ній була сіра куртка з нашивками на плечах, що відрізнялася від військової — легка форма науковця. У руках вона міцно тримала зламаний планшет.

— Ви… ви козак? — прошепотіла вона, неначе переконуючись у його реальності.

Остап глянув на неї й відчув дивне тепло, що поступово розливалося в грудях. Вона виглядала крихкою, але в її очах була сила і незламність. Вперше за довгий час він побачив перед собою не просто чужинку, а людину, яка втілювала щось варте боротьби.

— Так, — тихо відповів він, відчуваючи, як нестерпна спека, яка досі висушувала губи і горло, на мить відступила.

Аякс обережно допоміг дівчині вибратися зі щілини, уважно стежачи, щоб вона не постраждала.

Поки сотник говорив із нею, решта загону займали оборонні позиції, напружено вдивляючись у навколишні скелі, готуючись до наступного кроку.

— Мене звати Юліса Зореслава, — почала вона, голос тихий, але впевнений. — Я була частиною наукової групи, яку супроводжували козаки та наші військові. Наша мета була — зібрати дані про флору й фауну цієї планети, а також налагодити контакт із місцевими мешканцями.