Глава 3

Глава 3

Десантний корабель, який козаки називали «Чайка», прибував до планети Огар.

Всередині, двома рядами, один ряд напроти другого, сиділи бійці сотні.

Майже всі сиділи мовчки, зосереджено. Аякс спав, роззявивши вовчу пащу, та дуже голосно хропів.

Поруч із Остапом сидів молодий хлопець. Густе руде волосся покривало його голову до скронь та потилиці, які були начисто поголені.  На молодому, незайманому зморшками та покритому ластовинням, обличчі ледве пробивалися рідкі руді вуса. На наплічниках його броні виднілися  жовті, з однією тонкою вертикальною блакитною смугою, погони солдата.

— Моє перше завдання у складі легендарної сотні Чуба, — заговорив він чи до Остапа, чи сам до себе, — і таке важливе! Я не підведу! Я був кращим у тренувальному таборі! Я буду кришити ворогів направо і наліво! — тут він повернув обличчя до Остапа, та вже точно заговорив до нього. — Нетерпиться вступити в бій пліч опліч з вами, пане! Ось побачите, ніхто з ворогів не піде від мене живим!

Остап мав красиве обличчя, з невеличкими зморшками на лобі, біля очей та рота. Його пряме чорне волосся було коротко підстрижене та трішки зачесане вгору.

Він насупив чорні густі брови, та, зробивши глибокий вдих через свій прямий, з не дуже вираженими ніздрями, ніс,  перевів погляд сірувато-зелених очей з підлоги на юнака. Його повні виразні губи зробили подобу посмішки, що видало невеличкі ямочки по їх боках. Остап заговорив до юнака своїм глибоким та мужнім голосом.

— Тебе звати Ярема, якщо я не помиляюсь?

— Так, пане хорунжий, — голос Яреми звучав м’яко та чисто, — Ви не уявляєте, який я радий бути серед вас. Я народився в сім’ї інженерів та батько завжди хотів, щоб я пішов по їхніх стопах, але я мріяв про пригоди, про воїнську славу.

— Цілком можливо, що твій батько був правий, солдате, — сказав Остап, — війна, битви, смерть — це зовсім не пригоди, це наша робота, але в ній немає ніякої романтики, тільки кров та піт.

— Можливо, кожна людина сприймає бій по-своєму, — продовжував хлопець. — Особисто я уявляю, як я повертаюся додому після кожного вдалого завдання, після кожної перемоги, і як мої батьки зустрічають мене з гордістю, а я розповідаю їм про свої пригоди, і батько заздрісно уявляє все це й розуміє, як він помилявся. Ось побачите, пане, я сьогодні перевершу всіх у бою з легкістю.

— Гарний у тебе, Яремо, настрій, але одне тобі можу сказати точно, виходячи з мого немалого бойового досвіду. Я воюю з двадцяти років, зараз мені майже сорок. Бачив і пережив дуже багато, бував у різних ситуаціях, втрачав побратимів. І скажу тобі, що якщо хтось зміг ліквідувати передову команду досвідчених бійців, то легко не буде, сто відсотків. Ми, авжеж, точно не знаємо, що їх знищили, але всі повинні бути сконцентровані на завданні.

Він суворо подивився юнакові в очі.

— Ми, в першу чергу — команда. Коли ми сходимо з корабля на ворожу територію, ми стаємо одним цілим. Тому випхай з голови свої юнацькі мрії про пригоди та зосередься на тому, щоб ти і твої побратими залишилися живими. Від кожного бійця залежить злагодженість дій команди, якщо ти, як я чув, був кращим у тренувальному таборі, то ти повинен це знати.

— Так, пане хорунжий, вибачте, я не підведу команду, обіцяю. — Ярема почервонів, та його обличчя зрівнялося кольором з його волоссям.

— Це добре, — сказав Остап, — а тепер, якщо твоя ласка, долетимо до місця призначення в тиші.

Корабель зменшив швидкість та готувався сідати на місце, де мала висадитися зникла команда.

Лук’ян Чуб — командувач сотні — встав та підійшов до рампи десантного корабля, через яку за декілька хвилин повинні були виходити його бійці.

У руках він тримав важкий лазерний бластер з титанового карбону. Він уже вдягнув свій  шолом сірого, як і вся броня, кольору. Шолом був округлим зверху, та ширшим знизу, де розташовувалися решітки вентиляційних отворів, котрі додатково виконували функцію маски-перекладача. На рівні очей був матовий чорний лицевий екран. Зверху його шолома, як і на шоломах усіх найманців, красувався козацький оселедець чорного кольору. Це була невід’ємна частина обмундирування кожного найманця з Січі.

На грудях до костюму були прикріплені дві широкі бронепластини, що за формою імітували грудні м’язи. Живіт захищали шість пластин, що візуально відтворювали людський прес. По суті, броня була схожа на нагрудник давніх грецьких воїнів із Землі. На широкому поясі зліва висіла шабля з чорною рукояттю. На його лівому стегні двома вузькими ременями була прикріплена кобура, у якій знаходився універсальний пістолет. Цей пістолет мав два режими: бойовий — у якому з нього вилітали заряди плазми, — та допоміжний. У другому режимі пістолет випускав потужні звукові хвилі, що могли оглушати ворога.

— Червона команда — лівий фланг, — заговорив сотник, — Зелена команда — правий. Золота команда та усі інші йдуть зі мною по центру.

Бійці червоної та зеленої команди, по двадцятеро, вишиковувалися по боках від Лук’яна. Усі інші згрупувалися у центрі.

— Відразу займаємо вигідні позиції, — продовжив сотник, — прикриваємо один одного. Не втрачаємо пильність, якщо хтось зміг знешкодити нашу передову команду, то цей ворог небезпечний.

Шлюз Чайки відкрився, бійців обдало теплим сухим повітрям.

Сотник першим ступив на блідо-червону піщану поверхню планети. Його захисний костюм одразу прийняв такий самий колір, погони зблідли, та вже не кидалися у вічі. За ним швидко вибігли червона та зелена команди, та почали займати позиції на флангах, щоб прикривати центр.

Їх костюми також прийняли колір місцевості — це працювала автоматична система камуфляжу, вбудована у кожен захисний костюм.

Золота команда обережно виходила за своїм ватажком. Перший ряд ніс перед собою захисні щити у людський зріст.

Всі вийшли.

Сотник підняв зігнуту в лікті праву руку до гори та зжав кулак. Воїни зупинилися зі зброєю наготові.