Глава 2

Глава 2

Остап стиснув кулак так, що побіліли кісточки. Потримав кілька секунд і повільно розтиснув.

— Тепер все буде інакше, — пробуркотів він. — Все буде набагато, набагато складніше.

Два дні тому на планеті Огар зник зв’язок із передовою командою козаків і зараз вирішувалося, який загін візьметься за складне завдання — знайти зниклих побратимів та з’ясувати, що з ними трапилося. Та, будь-якою ціною, повернути хоругву передової команди, бо втрата хоругви — це втрата честі.

Хоругву козаки брали з собою на кожне завдання, нести її вважалося великою честю, тому хорунжий обирався радою козаків з найвидатніших воїнів.

Вчора була зібрана козацька рада, на якій було прийнято рішення відправити одну з полкових сотень на пошуки зниклих. Саме сотня Остапа була сотнею, до якої належала передова команда, тому вони першими визвалися на це завдання, і ніхто їм не заперечував.

Кожна сотня мала свою особисту хоругву. Хорунжим сотні Остапа був Данило Наливайко, але він зник разом з передовою командою, тому козацька рада прийняла рішення тимчасово дати це почесне звання Остапу.

Високий, кремезний чоловік підійшов до Остапа. Вдягнений він був у стандартну сіру форму найманців, на її плечах знаходилися погони, за якими можна було ідентифікувати, що він – сотник. Погон мав вигляд двох широких, вертикальних смуг: зліва — чорна, справа — червона.

Зліва на формі, там, де серце, була нашивка з індивідуальним зображенням, яке було у кожної сотні — зменшена копія того, що було зображено на хоругвах. На цій нашивці, на чорному фоні, що символізував космос, рівно посередині було велике блакитне коло. Це коло означало ту далеку втрачену домівку — Землю. У центрі синього кола гордо красувався український тризуб жовтого кольору. Справа, симетрично нашивці, було вишите прізвище та група крові.

На формі цього здорованя було вишите прізвище — Чуб.

— Остапе, годі байдикувати, полковник збирає нас на нараду!

 Голос у сотника був суворий, командирський, трішки з хрипотою.

— За п’ять хвилин нас чекають у головному штабі!

— Слухаюсь, пане сотнику!

Сотник рушив до штабу, Остап наздогнав його та пішов поруч. Деякий час вони йшли мовчки, потім сотник заговорив, не по-командирськи, а майже по-батьківські.

— Ти це, слухай, я знаю, як це буває, коли на тебе покладають велику відповідальність, синку, — сказав сотник, — ти головне не зациклюйся на цьому та роби свою справу, як робив до цього. Будь в першу чергу, гарним воїном та побратимом, таким, яким ти був завжди. За це на нараді всі і проголосували за тебе.

 Він злегка поплескав Остапа своєю правою рукою по його лівому плечу, на якому тепер красувалися погони хорунжого, такої самої форми, як і його, але смуга зліва була блакитною, а справа — жовтою.

 — І я був першим, хто це зробив.

— Дякую, пане, — відповів Остап, але по погляду було помітно, що думками він десь далеко, — для мене це дуже важливо, я дуже ціную вашу з побратимами довіру.

Тим часом вони вже дійшли до штабу, де вже чекала уся сотня. Насправді тут не було ста осіб, тому що десятеро з них нещодавно зникли на завданні. Стояли вони невеличкими групками та спілкувалися, хтось стояв самотньо та думав про своє. Виділялися серед вдягненого в сіру форму натовпу два дуже цікаві створіння.

Перший стояв наодинці, трішки далі від усіх, та точив одну з двох своїх козацьких шабель. Шабля була немаленька, на перший погляд десь півтора метра, але і сам воїн був дуже високим. На спині його, хрест-навхрест, були прикріплені два футляри, зроблені з надстійкого пластику, в лівому знаходилася друга шабля. Звали його — Аякс.

Він був схожий на великого, ходячого на двох лапах, сірого вовка. Добре за два метри зростом, він був неперевершеним майстром ближнього бою та зневажав вогнепальну зброю, тому ніколи нею не користувався. Він мав досконалі навички слідопита, гострий нюх і зір. На своїх потужних кігтистих лапах він міг, не видавши жодного звуку, підкрастися до будь-кого, тому не носив взуття, яке могло звести цю перевагу нанівець. Мову він вивчив швидко, тому не мав потреби носити маску-перекладач.

Про його минуле було відомо не дуже багато. Він був не дуже балакучим і вважав за краще перебувати наодинці. До Аресу він прилетів самостійно, на невеликому одномісному кораблі. Дуже швидко переконавши козаків у своїй користі, він вступив до лав війська найманців.

Другий знаходився в компанії інших воїнів та жваво щось з ними обговорював. Це була дуже дивна павукоподібна істота, ім’я його було дуже довгим та складним для вимови нашою мовою, тому хлопці звали його — Арахн, або іноді просто Павук.

Він не заперечував, йому навіть подобалися його нові прізвиська. Козаки знайшли його в клітці, коли виконували своє чергове завдання. Його там тримали для розваг вождя, одного з місцевих племен, яке займалося космічним піратством та яке воїнам треба було винищити, щоб вони більше не тероризували мирні космічні кораблі.

 Спочатку козаки хотіли його вбити, тому що виглядав він, м’яко кажучи, як істота, яка з’їсть тебе без роздумів, тільки вирветься зі своєї в’язниці. Але Арахн почав говорити невідомою їм мовою, і стало зрозуміло, що він не просто страшна тварина з піратського зоопарку, а розумна істота з інтелектом.

Бійці вдягнули на нього маску-перекладач, яка була чимось схожа на респіратор, але фільтрувала не повітря, а мову. По боках вона мала отвори, до яких надходив звук, кріпилася вона у вуха, де були навушники, які перероблювали мову на мову носія. Ця маска також була вбудована в кожний шолом козака, який робився окремо під кожного бійця, враховуючи його індивідуальні риси. Коли воїни стали розуміти одне одного, Арахн розповів їм свою історію та дав клятву служити козакам до кінця життя, якщо ті його визволять. Так і сталося.

Тіло Арахна було схоже на знак питання, який закінчувався доволі великою, у півтора рази більшою за людську, головою. Посередині голови, по боках було по два ока, одне нижче за друге, та в два рази більше. Нижче очей, посередині, були два отвори, які виконували роль людських ніздрів. Закінчувалася голова пащею з гострими іклами на усю її ширину. Бокові ікла були набагато довші за інші, та мали дуже лякаючий вигляд.