3. Тиша Двигунів

Двадцять хвилин. Тисяча двісті секунд. У звичайному житті — час, за який можна випити каву, переглянути новини, відповісти на повідомлення. Тут, на понівеченому містку "Хортиці", у серці незвіданої порожнечі, цей відрізок часу розтягнувся у вічність, наповнену густим, липким очікуванням. Назар сидів у своєму кріслі і слухав. Він слухав симфонію вмираючого корабля.

Десь у надрах корпусу щось гуло — низько, напружено, наче звір, що збирає останні сили для стрибка. Це АРТЕМ, немов нейрохірург, що працює з оголеним мозком, перенаправляв останні крихти енергії вцілілого, але нестабільного реактора до пошкоджених проєкторів гравітаційного поля. По металевій обшивці пробігали конвульсивні вібрації, схожі на передсмертні судоми. Аварійні лампи мерехтіли в такт цьому фатальному пульсу, кидаючи на перегородки моторошні, рвані тіні. Кожен звук, кожен спалах світла був нагадуванням про те, що вони балансують на лезі ножа над безоднею анігіляції.

Назар заплющив очі, намагаючись відволіктися від гнітючої реальності. У пам'яті спливали спогади. Тренування в симуляторі, де він сотні разів відпрацьовував відмову двигунів, пожежу на борту, розгерметизацію. Усі ті сценарії зараз здавалися дитячою грою. Жоден інструктор, жоден інженер не міг підготувати його до цього — до ситуації, коли самі закони фізики, здавалося, збожеволіли, а єдиний посібник з ремонту був написаний невідомою расою п'ятдесят тисяч років тому.

Він згадав свою першу бойову місію біля кілець Сатурна, коли його винищувач потрапив у засідку піратів. Тоді страх був гарячим, гострим, він змушував кров швидше бігти по жилах, а рефлекси працювати на межі. Зараз страх був іншим. Холодним, глибоким, як навколишній вакуум. Це був не страх смерті в бою, а страх зникнення. Страх розчинитися в цій безмежній порожнечі, не залишивши по собі навіть згадки.

"Усі розрахунки завершено, капітане, — пролунав голос АРТЕМа, вириваючи Назара зі спогадів. Голос був позбавлений будь-яких емоцій, але в його ідеальній рівності відчувалася напруга мільярдів обчислень, що відбувалися в позитронних схемах. — Я вивів траєкторію на головний екран. Ймовірність успішного виходу в заданий сектор простору... все ще 4 відсотки. Ймовірність повної дезінтеграції корабля під час активації поля — 81 відсоток. Решта 15 відсотків припадають на непередбачувані наслідки, включаючи, але не обмежуючись, неконтрольованим переміщенням у випадкову точку простору-часу."
На пожвавленому екрані, що жадібно споживав дорогоцінну енергію, з'явилася проста схема: їхній корабель, позначений зеленою крапкою, і далека сонячна система — їхня мета. Між ними пролягла тонка, ледь помітна пунктирна лінія — траєкторія їхньої примарної надії.
"Чотири відсотки," — тихо повторив Назар. Він дивився на цю цифру, і вона здавалася водночас і вироком, і благословенням. У лотереї, де на кону стояло все, чотири шанси зі ста були нескінченно кращими, ніж нуль. — "Знаєш, Артеме, за всю мою кар'єру я ніколи не виконував місію з імовірністю успіху нижче шістдесяти. Командування вважало такі операції самогубством."

"Командування базувало свої рішення на статистиці та логіці, капітане. У поточній ситуації логіка пропонує очікувати неминучого з мінімальними енергетичними витратами," — безпристрасно відповів андроїд.

"Можливо, — Назар гірко посміхнувся. — Але люди не завжди живуть за логікою. Іноді ми живемо надією. Навіть чотиривідсотковою. Давай, Артеме. Активуй."

Назар відкинувся у кріслі й знову заплющив очі. Він не хотів бачити, як реальність знову збожеволіє. Він хотів зустріти кінець, яким би він не був, у темряві, наодинці зі своїми думками.

"Прийнято. Ініціюю короткоімпульсне неконтрольоване переміщення через... три... два... один..."

Цього разу не було ніякого переходу, ніякого тунелю з химерних кольорів. Був лише удар.

Це не було схоже на зіткнення чи вибух. Це було так, ніби сам Всесвіт на одну мить забув про інерцію, а потім згадав про неї з мстивою люттю. "Хортицю" не просто штовхнуло. Її вдарило з усіх боків одночасно. Назара щосили втиснуло в крісло, і він відчув як тріщать його власні ребра. Повітря з легенів вибило одним різким поштовхом.

Світ навколо перетворився на пекло звуків і відчуттів. Скрегіт металу, що рвався, був не просто звуком — він вібрував у кістках, у зубах. Це був крик самої матерії, яку розривали на частини невідомі сили. Гуркіт вибухаючих конденсаторів змішувався з пронизливим виттям повітря, що виривалося крізь тисячі мікротріщин, що миттєво утворилися в корпусі. Здавалося, сам простір намагався розірвати корабель на атоми, розтягуючи і стискаючи його, як дитячу іграшку.

На якусь нескінченно довгу долю секунди капітан відчув абсолютну невагомість, його нутрощі підскочили до горла, а потім його знову вдарило об крісло. Корабель обертало, кидало, немов тріску в штормовому океані, де хвилями були самі виміри. Його свідомість почала згасати. Перед очима проносилися уривки його життя: обличчя матері, перший поцілунок, вигляд Землі з орбіти. Мозок, готуючись до смерті, показував йому останні, найдорожчі кадри.

Поряд з ним АРТЕМ, прикутий до своєї консолі, намагався зберегти хоч якусь подобу контролю. По його корпусу пробігали сині іскри коротких замикань. Його ліва рука безсило звисала, сервоприводи не витримали перевантаження.

"Каскадна... від...мова... сис...тем... Пере...вантаження... реак...тора... на... 900%..." — його голос, зазвичай ідеально рівний, переривався тріском статичних перешкод, наче хтось намагався говорити крізь стіну вогню.

А потім усе припинилося, так само раптово, як і почалося.

Настала тиша.

Не просто відсутність звуку. Це була тиша, що тиснула на барабанні перетинки, тиша, що мала вагу. Абсолютна, глибока, неприродна. Зникло все: агонізуючий скрегіт металу, виття сирен, гудіння перевантаженого реактора. Мерехтіння червоних аварійних ламп змінилося повною, непроглядною темрявою, яку порушували лише далекі, холодні й абсолютно чужі зірки за ілюмінатором.
І найстрашніше — зникла вібрація. Постійна, ледь відчутна, як серцебиття, вібрація, що свідчила про роботу систем життєзабезпечення, про те, що корабель живий. Тепер її не було. "Хортиця" перетворилася на металеву труну, що застигла у безмежній крижаній порожнечі. Назар висів у своєму кріслі, повільно приходячи до тями. За його відчуттями, це зайняло вічність. У голові гуло, у роті стояв присмак крові та озону.
"Статус..." — Назар не впізнав власного голосу. Це був хрипкий, ледь чутний шепіт.
"Ми... прибули, капітане," — відповів АРТЕМ з темряви. У його голосі з'явилися явні статичні перешкоди, але він все ще функціонував. Раптом спалахнув екран його консолі, єдине джерело світла на містку, кидаючи слабкі, примарні відблиски на їхні обличчя. Андроїд стояв нерухомо, його пошкоджена рука безсило звисала вздовж тіла. З тріщини на його скроні повільно сочилася блакитна рідина — діелектричний гель.
"Головний реактор повністю відключився. Перепад енергії під час ривка спалив основні регулятори та систему охолодження. Я встиг активувати аварійні протоколи, щоб запобігти розплавленню ядра, але він мертвий. Я перевів життєзабезпечення на аварійні батареї. Їх вистачить на... дванадцять годин," — повідомив андроїд.
Назар повільно розстебнув ремені й спробував підвестися. Кожен рух віддавався гострим болем у ребрах. Він втримався на ногах, спираючись на капітанське крісло. Дванадцять годин. Вирок, що спочатку становив тридцять днів, тепер скоротився до пів доби. Годинник їхнього життя прискорив свій хід.
"А двигуни?" — запитав він, хоча вже знав відповідь.
"Проєктори поля, які ми використали для ривка, розплавилися, перетворившись на безформну масу металу. Камера стрибка остаточно зруйнована. Допоміжні двигуни... теж мовчать. Стрибок напруги вивів з ладу їхні системи запалювання та спалив бортові комп'ютери, що ними керували. Паливні насоси не реагують. У нас більше немає жодної тяги, капітане. Ми не можемо ні прискорюватися, ні гальмувати, ні маневрувати. Ми — нерухома ціль у безмежному тирі."