Федір

Феді Семечкіну подобалося те відчуття, коли в туалеті пахло смаженою картоплею з часничком. От би через вентиляцію крім аромату ще й смак проникав. Рецептори намагалися згадати і відтворити картину приємної страви, на жаль, це відображалося тільки на кількості слини. Мозок підкидав з пам'яті картинки, а думки на всю стукали в сусідську квартиру. "Ех. Шкода тільки апетиту немає," - грюкнувши кришкою унітазу, подумав Федот.
Сам хлопець не особливо любив поїсти, холодильник вщерть був забитий усілякими смаколиками - від борщу до найніжніших тортиків і круасанів зі згущеним молоком, "Але це ж не картопелька, з пилу з жару приготована сусідкою зверху". По правді кажучи, він і не здогадувався, звідки долинав запах. Але найприємніше було думати про пухкеньку дівчину з темним волоссям. "Хіх", - посміхнувся про себе хлопець...

У гостях же у Феді, навпаки, завжди прокидався звірячий апетит. Але людина він був скромна, йому доводилося стримуватися, і тільки в мами Дотя, як частенько називали його батьки, міг розслабитися і з'їсти тижневу норму. Хоча після, його все ж таки мучила совість. "Ех..." - зітхнув Федя.

Наш герой жив у власній квартирі, яка дісталася йому від бабусі, рідні буквально виперли його на "вільні хліби". І, зі зрозумілих причин, робилося це заради блага улюбленого чада, яке давним-давно оперилося, або, якщо брати наш випадок, - обзавелося щетиною, але все трималося за мамину спідницю і татів гаманець. До чужих спідниць, за комп'ютерними іграми, йому не було діла, хоча вони й миготіли перед очима час від часу.

Сказати, що життя Доті, після переїзду, змінилося кардинально, не можна. Хоча тепер його ніхто не сварив за пиво вечорами, якщо вчасно винести всі пляшки, не ремствував про його розпорядок дня, а точніше про його відсутність: і порядку, і розпорядку.

Мама навідувалася один раз на тиждень, забиваючи білого друга корисною їжею, а саме: котлетами, тушонкою, холодцем, всілякими салатами такими як шуба, олів'є, мімоза. Тут завжди можна було знайти банку супу, у морозилці чекали свого часу пельмені, вареники з капустою та інші мрії студентів. А поглиналися з холодного царства насамперед солодощі та пиріжки.

Прокидався Федір здебільшого в післяобідню пору, засинав - та по-різному, глибоко за північ, і найчастіше просто на клавіатурі, через що неодноразово був із пом'ятим обличчям і прізвиськом - "Квадрат".

Сьогоднішній день нічим не відрізнявся від решти, післязавтра - нагряне нова порція їжі, отже, цю потрібно якнайшвидше знищити.

"Викидати не хотілося б... Покликати приятелів? Але вони залишать після себе їдкий сморід курива, що ще гірше.

Так і уявив картинку, як мама хапається за серце зі словами: "Ти що куриш?" І помирає, сповзаючи по стінці докірливо дивлячись в очі, не переживши такого удару долі.

Так... Погана ідея... Краще викинути..."

Насправді Федя дуже цінував материнську турботу, і якщо щось потрапляло в сміття, то тільки для того, щоб не травмувати її ніжну психіку, і щоб не здаватися невдячною тварюкою, що не цінує чужої праці й не пожирає з любов'ю приготовану їжу. Іноді він підгодовував бродячих собачок, за що отримував схвальні погляди стареньких і закріпив за собою статус завидного нареченого.

Найпершим ділом він ум'яв тушковану качечку, а ось залишки салату підозріло пахли кислим. До вечора шлунок, затрамбований м'ясом, остаточно здався і волав про допомогу. Тому Федя вирішив пройтися за порцією ортофосфорної кислоти у вигляді баночки коли, яка не раз виручала його в таких випадках. Натягнувши свої парадно-вихідні джинси і білу футболку з малюнком черепа, хлопець вирушив до найближчого супермаркету.

***

Дві подружки, взявшись за руки,

швиденько перебирали ніжками в бік улюбленого магазину.

Студенти часто після лекцій забігали сюди за здобою і змітали з прилавків усе їстівне.

Але раптом парочка нахилилася і вимушено зупинилася.

- Тьху ти! - злилася одна з дівчат. - Ну як можна бути такою невдахою: ще й каблук зламала. Маш, ну що в мене за день то такий, ну, Маш... втішай, а то я розплачуся, - зверталася вона до своєї єдиної подруги, намагаючись відламати каблук до кінця.

- Ой та годі тобі! Теж мені невезуча... Каблук - це, до речі, прикмета хороша, хлопця зустрінеш або до заміжжя, я точно не пам'ятаю.

- Фе... Хлопця... Та що ж у цьому хорошого? Ти серйозно? - кидаючи в сміттєвий бак шматочок підборів, навмисне скривившись як після лимона, запитала висока, худорлява дівчина.

- Слухай, Альон, а хлопці то тобі чим не догодили? Може це ти спеціально так вбираєшся, у чорне, щоб їх відлякувати? - примруживши очі й пильно роздивляючись співрозмовницю, запитала дівчина.

До слова, імідж подруг "злегка" відрізнявся. Повненька Марійка намагалася всіма доступними способами підкреслити свої достоїнства, тоді як Альона скоріше намагалася їх приховати за допомогою темного кольору і мішкуватих речей.

- Ні, ну ти мене тепер ще й бентежиш... Нормально я одягаюся. Відлякувати... Ні, на таке й образитися можна. Я просила мене втішати, - надувши губки, відповіла Альона.

- Ха-ха-ха. Та годі? Я знаю, що ти на мене не образилася. Може розкажеш чому ти така засмучена? Може тебе немає кому втішити? - перейшовши на гучний шепіт, оскільки парочка зайшла всередину магазину, продовжувала Маша. - У? Давай признавайся: подобається хто?

- Ти знову за своє, - закотивши очі, Оленка швидко відвернулася в пошуках йогурту. - Я просто голодна, завалила іспит, та ще й каблук зламала! Хіба цього мало? Маш, ну справді, я маю право засмутитися хоча б з однієї причини з перерахованого вище.

- Гаразд, гаразд, я зрозуміла: у тебе сьогодні немає настрою. Може тоді вінішка? А? - загадково підморгнувши, задумалася шатенка.

- Ні.

- Чорт, як я з тобою дружу. Тобі казали, що ти зануда? Та годі. Не хочеш, як хочеш. Загалом не сумуй. Я маю йти. У тебе був сьогодні важкий день, я вірю. Доберешся додому, набери мене. Ок? - глянувши на час і загадково посміхнувшись, попрощалася дівчина.