Розділ 20.1 Дебора

Я звертаю у вказаний коридор. Тут уже немає гомону натовпу, тільки приглушені голоси вдалині та мої гучні кроки, що відбиваються від стін. Світло... Дійсно блимає. Жовте, тьмяне, воно то спалахує, то різко гасне, залишаючи мене в напівтемряві. Підлога скрипить під ногами, повітря пахне потом, мокрим бетоном і металевими шафками, але найголовніший запах, що до нудоти вбивається в ніс — металевий.

Я доходжу до дверей. Вони не замкнені, штовхнувши їх, входжу всередину. Кімната маленька. Уздовж стіни — кілька дерев'яних лавок. У кутку — розкидані бинти, кілька пластикових пляшок із водою. На стіні висить тьмяне дзеркало, на яке ніхто не дивиться. На одній із лавок сидить Адам. Один. Голова нахилена вниз, лікті на колінах. Світло лампи, тремтячи, пробігає по його спині, підкреслюючи кожну лінію м'язів, кожну нерівність татуювань, що тягнуться вгору від хребта.

Кров повільно капає з його чола, залишаючи темні плями на підлозі. Я роблю крок уперед. Він помічає мене не відразу. Але коли мої черевики опиняються в полі його зору, він підкидає голову. Блакитний погляд зустрічається з моїм. І в цьому погляді щось невловиме. Щось, від чого всередині мене стає не по собі. Дивлюся на нього і розумію, що він має гірший вигляд, ніж я думала. Його око майже затягнуте кров'ю, вона стікає вниз, заповнюючи куточок повіки, прокладаючи доріжку до скроні. Його це, схоже, абсолютно не турбує. Він навіть не намагається стерти її. Натомість Адам примружується, роздивляючись мене, і голос його звучить низько, хрипко, немов він усе ще не до кінця вийшов із того стану, в якому був на рингу.

— Що ти тут робиш, Бджілко? — Я зависаю. Що я тут роблю? Дивлюся на нього? Переживаю?

Проклинаю себе за те, що дозволила йому втягнути мене в цей вечір? Мабуть, усе відразу.
Незграбно зрушуюся з ноги на ногу, схрещуючи руки на грудях, і на автоматі викидаю перше, що спадає на думку:

— Ти мав жахливий вигляд. Раптом тут ще без ніг звалишся. — Адам коротко усміхається.

— Брешеш, — майже ліниво тягне він, здається, що все ж таки справді знесилений, хоч і тримається міцно на перший погляд. Я закочую очі. Звісно, він зрозумів. Але мені стає не по собі, коли він повільно піднімає руку і недбало намагається стерти кров з обличчя. Тільки ось розмазує її ще більше, адже розсічена брова продовжує кровоточити. Чорт. Озираюся в пошуках бодай чогось, що допоможе, бодай якоїсь ганчірки, і помічаю на сусідній лаві невелику аптечку. Як завбачливо. 

Схопивши її, знову підходжу до нього, відкриваючи кришку на ходу. Вибір, звісно, не густий. Мабуть, тут абсолютно всім начхати, хто яким вийде з бою. Надійся, що хоч ногами вперед витягнуть. 
Однак руки діють швидше, ніж голова. Я навіть не усвідомлюю, що роблю, поки не піднімаю руку і не закидаю його голову назад. Тепла шкіра. Під пальцями відчуваю напругу його щелепи, жорсткувату лінію вилиць. Адам завмирає, дивиться на мене знизу вгору, з-під напівопущених вій, і я відчуваю, як у його погляді щось змінюється.

Але він не рухається, не відсторонюється, просто дозволяє мені робити те, що роблю. Хапаю ватку, змочую її в спирті й притискаю до його розсіченої брови. Занадто різко, Адам трохи смикається, куточок його губ кривиться.

— Що, болючіше, ніж отримувати кулаком в обличчя? — від чогось не стримую усмішку. Він трохи примружується.

— Кулаком в обличчя я хоча б знаю, коли отримаю.

Я закочую очі, але відчуваю, як напруга потихеньку спадає. Він розслабляється, як і я. Стає легше дихати. Тільки ось моє серце чомусь усе ще не поспішає битися рівніше. Зосереджено продовжую очищати його шкіру, дбайливо стираючи кров, просочуючи новий шматок вати спиртом, знову торкаючись до його розсіченої брови. 

І тільки в цей момент усвідомлюю, наскільки пильно він на мене дивиться. Адам не просто спостерігає — він вивчає. Очі його темні, пронизливі, ніби помічають кожну дрібницю — як мої пальці здригнулися, як я трохи сильніше натиснула, як прикусила губу, намагаючись зробити все акуратніше. Незручність накочує різко. Швидко закінчую, спритно закріплюючи маленький пластир на брови.

— Набагато краще, — тихо кидаю, немов виправдовуючись. Адам не коментує, лише трохи піднімає брову. Я збираюся вже заховати аптечку, але тут очі падають на його руки. Точніше, те, на що вони перетворилися.

Біла тканина бинтів просочилася кров'ю — його власною і, ймовірно, чужою. Кісточки збиті в м'ясо, ніби він не просто бив, а бив із люттю, з розпачем, без краплини самозбереження і не чиєсь тіло, а якесь гостре каміння чи скло.

— Ти знущаєшся, — пробурмотую, хитаючи головою. Адам моргає, наче не одразу розуміє, про що це мова. Але я вже опускаюся на лаву поруч із ним і починаю розмотувати бинти. Він мовчить. Не заважає, не відсмикує руки. Просто сидить, дозволяючи робити все самій. Смиренність Адама насторожувала, але куди легше справлятися з усім без його їдких коментарів, які точно збивали б мене.

— Я не розумію, — видихаю, акуратно стягуючи закривавлену тканину. Бинти липнуть до шкіри, але Адам навіть не здригається.

— Навіщо ти це робиш? — голос звучить вкрадливо. — Що тобі дають ці бої?

Я піднімаю на нього погляд. Беркутов дивиться просто перед собою, а в його щелепі перекочується напруга. Нічого не говорить, а я лише чекаю. Адам мовчить так довго, що вже майже вирішую, що він не відповість. Його погляд усе ще спрямований кудись у стіну, а пальці, які я щойно звільнила від бинтів, повільно стискаються в кулак, ніби перевіряючи, наскільки сильно роздерті кісточки.