Розділ 19. Дебора

Ще ніколи вечір не залишав у мене такого післясмаку. У голові все ще лунали роздратовані крики Хлої, коли я спробувала потягти її з будинку Беверлі. Вона була розлючена — не від того, що я перервала вечірку, а від того, що Джейкоб посмів прийти туди, не сказавши їй ні слова.

— Він же знав, що я буду тут! — бушувала Хлоя, вириваючи руку. — Чому він мовчав?!

— Тому що цей виродок щось приховує, — різко відповіла я, ловлячи її за лікоть. Вона сердито подивилася на мене, але не стала сперечатися. У цей момент зі сходів спустилася Кейт, роздратовано грюкаючи по екрану телефону.

— Мене ганьбить власна сестра, — фиркнула вона. — Я тільки почала веселитися!

— Час закінчувати, — кинула, не бажаючи пояснювати їй деталі. Кейт зітхнула, закотивши очі, але все ж пішла за мною до виходу. Беверлі відпустила без запитань, на диво. Але здавалося завтра вона в спокої не залишить. 

І ось тепер я знову в школі, але все змінилося. Варто було мені пройти коридором, як погляди однокласників приковувалися до мене. Хтось шепотів, хтось нахабно роздивлявся. Відчувалася напруга. Ну точніше це вже було давно, проте зараз усе варто помножити на шість, а може й на всі вісім.

— Бейлі! — простягнув чийсь голос. Я обернулася і натрапила на самовдоволену усмішку Джесіки Вуд. — Що, тепер у нас тут королева, а? Чи все ж таки принцеса? — Вона єхидно подивилася на мене.

Я промовчала і пішла далі. Джессіка тільки фиркнула, але не стала мене затримувати. Мабуть після візиту до директора, вона поки руки не розпускає. Щоправда не думаю, що надовго собі зв'язала їх. 
І ось, кого я справді хотіла знайти, так це Адама. Вперше! Не тому, що мені подобалося, що тепер усі вважають нас парою, а тому, що бачила дещо на вечірці Беверлі. І як на зло, коли він мені так потрібен, його ніде немає. 

Я бачила, як Джейкоб Акер отримав із рук людини в капюшоні щось заборонене. І чула, як ця людина згадала якесь «початкове завдання». А ще в мене з'явилася нехороша підозра. Герліз. Хлопець, у якого стався напад епілепсії на полі школи. А якщо Джейкоб був тим, хто його підставив? За словами всіх, кого я встигла послухати в перші тижні після цієї події, то Герліз ніколи не вирізнявся агресією і навіть вчителі не мали до нього жодних претензій. 

— Дивно, але ти мене знайшла, а не навпаки, — почула лінивий голос. Я різко повернулася. Адам Беркутов. Він стояв біля вікна, засунувши руки в кишені штанів, і з прищуром роздивлявся мене. — Чи не занадто ти захопилася нашою «парою», якщо сама йдеш до мене? - усміхнувся він.

— О, так, звісно, Беркутове. Я в захваті від тебе, — закотила очі. Він усе ще на рахунку після вчорашньої витівки.

— Очевидно, — усміхнувся, але тут же став серйознішим. — Щось сталося? — Але перш, ніж встигла продовжити, він не забув нагадати: — Я так і не побачив тебе на трибунах на моєму тренуванні. Чи я тоді не ясно висловився? — його голос був ледачим, але в тоні читалося приховане роздратування.

— Вибач, Беркутове, але спостерігати, як ти штовхаєш м'яч, не було в моїх планах.

— Штовхаю м'яч? — Адам підняв брови, посміхаючись. — Бджілко, якщо ти так само погано розбираєшся у стосунках, як у спорті, то мені шкода тебе.

— Дякую за турботу, але якось переживу, — огризнулася. — Можна вже повернутися до важливої розмови?

Він усе ще роздивлявся мене з легким примруженням, немов перевіряючи, наскільки сильно мене можна вивести з себе. А в нього виходить. 

— Припустимо, - нарешті вимовив, роблячи крок ближче.  Намагаючись зберігати спокій, я озирнулася. Не знаю, вчорашній погляд на мене від Джейкоба вселяв достатньо переконання, що треба бути обережнішою. 

— На вечірці я дещо бачила, — сказала, понижуючи голос. — Точніше декого. Джейкоб спілкувався з якимось типом. Він передав йому щось, а потім говорив про «початкове завдання».

Адам уважно подивився на мене, потім схилив голову набік, немов розмірковуючи.

— Ні, Акер, звісно, завжди був проблемним, але я б помітив, якби він замішаний у чомусь серйозному. 

— Звісно, Беркутове, ти ж повелитель цієї школи, у тебе нічого не відбувається без твого відома, — не втрималась. Я ж не жарти тут жартую, а говорю серйозно, принаймні намагаюся робити це спокійно. 

— Саме так, Бейлі. — Адам наче задоволено фиркнув. — Радий, що ти нарешті це визнала.

— О, не лести собі.

— Гаразд, якщо вже ти така уважна, підемо, поговоримо. — Він трохи примружився, але куточки його губ здригнулися.

— Куди?

— Куди подалі від цікавих вух. — Ми звернули за ріг, йдучи з головного коридору школи. І перш, ніж встигла зреагувати, Адам схопив мене за зап'ястя. Не боляче, але досить наполегливо, щоб я відчула тепло його пальців. 

— Що ти... — смикнула рукою, але він лише сильніше стиснув її.

— Розслабся, Бейлі, — з лінощами промовив він, і його губ торкнулася легка усмішка. — Ми ж пара, не забула?

— О, як я могла забути, коли ти мені про це нагадуєш кожні п'ять хвилин?

— Ось і добре, — хмикнув, потягнувши мене трохи ближче. — Менше підозр.

— Підозр у чому? Що ти поводишся як власник?