Розділ 17. Дебора

Ватяні ноги несуть мене далі, поки міцна рука Беркутова підтримує ближче до себе, ніби відчуває, що я можу втекти. А спокуса дуже велика. Боюся скоро всі голови в коридорі посвертають. 

— Адаме, ми на таке не домовлялися! — шиплю крізь зуби, відчуваючи пекучі погляди в спину. Навіть нещодавно розбита губа Джессікою саднить знову, ніби хтось вдаряє туди з разу в раз. 

— Ми домовлялися, що ти повністю підкоряєшся мені й виконуєш усе, що я скажу. — Як легко він ігнорує все. Хоча Беркутову не звикати, він завжди об'єкт уваги всіх, а зараз — подвійно. Підводить до своєї шафки. До слова, ніколи не знала де вона, а можливо варто було, тоді точно б трималася від цієї частини коридору подалі. Відкриває її за мною, дверцята прикривають мені обличчя. Я затиснута в глухому куті, як завжди.

— Ти починаєш нахабніти, Беркутов. 

— Я просто виконую роль на всі сто, старайся і ти. Поки тягне на слабку трійку, бджілко. — Він знущально кривить брови і риється в ящику через мене. Бачу я зовсім йому не перешкода?

— Чому я маю погоджуватися на це все?! Ти не казав, що це треба робити перед усіма! — Адам вручає мені свою книжку з анатомії і спирається на лікоть об ящик, нависаючи зовсім. Втискаю підручник у груди, вчепившись у нього нігтями. У голові тільки одна думка, що всі це бачать. Усі до єдиного.

— Тобто, по-твоєму, коли я скажу шерифу, що ми зустрічаємося, і ти весь час була зі мною, а потім він запитає інших, і всі, до єдиного, скажуть, що ніколи не бачили нас разом, він повірить? — Це було, м'яко кажучи, дратівливо: розуміти, що він має рацію і мовчки, зціпивши зуби, присікати його поглядом. Насуплене обличчя Адама стало ще більш похмурим, коли він втупився на мене, його очі звузилися від підозри.

— Тож підігравай мені добре, бджілко. — Підборіддя потрапляє в його руку, і він пронизливо дивиться прямо в очі. Усередині все скурчується в тугий вузол.

— Я не буду падати до твоїх ніг і зображати повну закохану дурепу.

— Було б цікаво на це подивитися. — Буквально відчуваю, що кожне його слово просякнуте жовчю і гордовитістю. Чому взагалі могла подумати, що хоч трохи зможу знайти з ним спільну мову. Дала слабину, ось і отримую розплату. 

— Я тебе ненавиджу! — шепочу в обличчя, не приховуючи всієї відрази й гніву, який так хочеться виплеснути на нього. Він казав зарити сокиру війни? Та просто посміявся наді мною.

— Приємно чути твій бойовий настрій, бджілко. Зберігай його, він нам ще знадобиться, — нарешті відпускає. Оглядаю його, ніби вперше, і все одно бачу лише його справжню суть: гримуча суміш із ненависті, нерозсудливості та непомірної гордині.

— Адам? — відповідний голос сюди відволікає. Переді мною стоїть Ліам Гарріс. Ще одна неприємна мені особа. Він оглядає мене з ніг до голови, ніби я щось чужорідне. — І Дебора Бейлі? — недовірливо перепитує хлопець, все кидаючи питальний погляд на свого друга. 

— Так, Ліаме. — Омана на його обличчі ще більше зростає, схожий на болванчика. — Познайомся, моя дівчина. Бджілко, це Ліам. Якщо тобі потрібно буде знайти мене, питай його, — задовольняється моїм незадоволеним обличчям.

— Ти щось мені поясниш, Беркутове? 

— А що тут пояснювати, Гаррісе, чи ти не знаєш як люди вступають у стосунки? — Чомусь роздратування в його голосі до друга не зменшується. Дзвінок сполихнув усіх учнів, навіть тих, хто не могли відірвати погляду від цієї барвистої картини. Принаймні двох вони звикли бачити поруч, але мене, як біле більмо, точно ні. Він тягнеться до мене, а я як від вогню чортихаюся. — Усього лише підручник, бджілко, — забави в голосі не приховати. — Чекаю на тебе на моєму тренуванні після уроків, не прийдеш, договір буде під загрозою, як і твоє алібі, — викарбовує і йде геть, залишаючи мене витріщатися на його спину і проклинати вчорашній вечір.

Серце стукає в дикому темпі, долоні пітніють, і все через близькість тутешнього правителя. Із запізненням на урок, та ще й новими плітками, що розносяться тут із надзвичайною швидкістю, я відчуваю погляд кожного, кому не ліньки. Помічаю навіть Хлою, що намагається зловити мої очі. Навмисно ігнорую її, бо відчуваю, що все її обурення обвалиться так, що потім відмиватися від цього тиждень. Пояснювати щось їй я не знаю навіть як.

Намагаюся вслухатися в слова вчителя Бертона. Хоч якось відвернути себе від жаху, що коїться навколо. А точніше в його епіцентрі я й Адам Беркутов. У голову збоку прилітає зім'ятий папірець. Дивлюся в бік, звідки був здійснений точний кидок. Зле обличчя Хлої спрямоване на мене. Вона випромінює обурення і точне бажання вимагати щось. Її телефон піднімається вгору, і вона тикає вказівним пальцем на нього. Лише по губах, можу прочитати її виразне: «Якого хріна?!». І справді якого у багатьох, хто не відключає повідомлення, спрацьовує дзвінок. А на моєму телефоні висвічується посилання від Хлої. Мені й справді варто на нього перейти? У мене бажання нуль, а ось в особі Хлої я бачу зобов'язання. Особливо не хочу перевіряти, що буде, якщо її проігнорую. 

Поки телефон вантажить, бо кабінет фізики той ще блокувальник, хтось випереджає мене і в класі здіймається гул. Та такий, що вчитель робить зауваження.

— Діти, прошу уважніше! Нова тема входитиме в підсумковий іспит наприкінці року, у вас буде перерва наговориться! — Але мало кого налякали слова літнього викладача. Я так і чую зі сторони, поки очі побіжно бігають по тексту Беверлі Пірс.

— Так це правда!

— А ти що не бачив, як вони заходили до школи разом?

— Я думала мені здалося те, що я бачила в коридорі!

Головна журналістка школи вже встигла потішити своїх читачів свіжонародженими новинами. Я вже знала, що там побачу і про кого прочитаю. Цього разу маю залишити все, як є. Мені не потрібно просити Беверлі прибрати це. Чутки мають поширитися так, що кожен має повірити в їхню достовірність. 

— Може ти поясниш, чому я дізнаюся все не від тебе, а від якогось пабліка Пірс? — не забороняю Хлої злитися, вона має повне право. Занадто багато від неї замовчувала. — І чому ти навіть не намагаєшся це заперечувати?