Розділ 16

Моє волосся перетворилося на одну суцільну копицю на голові від вітру, що бив в обличчя зі швидкістю, що перевищувала сто кілометрів на годину. Я вчепилася в сорочку Адама, щільно стиснувши її між кожним пальцем. Обличчя сховала за його спиною і боялася навіть розплющити очі довше ніж на кілька хвилин. Здавалося, їхали довго й далеко. 

— Жахливо тремтиш, бджілко, — голос Беркутова змушує розплющити очі. Ми вже не рухаємося, мотор заглушений, а він знімає свій шолом. 

Знову усмішка на обличчі, змиваючи той вигляд холодності. Ненавиджу, коли він так робить. 

— Так сподобалося мене обіймати? — його очі опускаються вниз, туди, де мої руки все ще стиснуті в замок на його торсі. Швидко розчіплюю пальці. Давно було час його відпустити, а я як дурепа вчепилася в нього. — Чи ти так прикипіла до моєї сорочки? Можу позичити. 

Ногу перекидає через перед, піднімаючись із мотоцикла, виростаючи переді мною. Його вільна рука від шолома тягнеться до ґудзика білосніжної сорочки, що застебнута під саме горло. Починає його смикати. 

— Що ти робиш?! — намагаюся відсмикнути його руку, але надто пізно. Лише допомагаю вирвати ґудзик із петлі. Погляд приковується до шиї. Он там, за коміром я бачу початок татуювання. Довго витріщаюся туди, що не одразу помічаю його погляд, що вивчає, прямо в себе на обличчі. — Куди ти мене привіз? — відвертаюся, аби позбавити себе від пари очей, що так уважно і допитливо втупилися, немов він ставив перед собою завдання знову вивести мене з себе. Навколо чорт забирай яка місцевість. Принаймні я ніколи не була в цих краях.

— Подалі звідти, де тобі не подобається. 

— Звідки тобі знати, що мені там не подобалося? — запитально дивлюся на нього.

— Не намагайся переконати мене, що це не так. Я добре тебе читаю, бджілко.

— Та невже? — Ну хоч відбавляй від Беркутова цієї впевненості. Скільки ще я намагатимуся протистояти йому, тільки богу відомо. Немов сперечатися з ним у мене вже входить у звичку. Мовчу, залишаючись сидіти на задньому сидінні мотоцикла. А зовсім недавно хотіла зламати цей двоколісний вид транспорту. Мабуть, я занадто довго не подавала ознак сперечання і невдоволення, що Беркутов вирішив нагадати про своє існування поруч. Його пальці чіпко схопили моє підборіддя. 

— Гей! — закрутив моєю головою, немов я іграшка. 

— Ти маєш кращий вигляд, — придивляючись до моєї щоки, промовив він. — Не личить тобі ходити з ранами на обличчі, — сірі очі прикувалися до моїх губ, я занадто спостережливо за ним стежу. У горлі від чогось пересохло, коли подушечка великого пальця пройшлася по краю розбитої губи. Трохи запекло, але не тільки зовні, а наче там, на самій підкірці в середині мене. 

— Ну так, майстер із бойового забарвлення обличчя в нас ти, — висмикнула себе з його ж рук. Ні, мені не варто втрачати хватку поруч із ним. Чому раніше я просто хоч на секунду довше не могла терпіти його поруч, а тепер мирюся з думкою, що ми можемо кинути кілька фраз у діалозі хоч і з огризаннями.

— Я ж усе одно дізнаюся, хто це зробив. — Ніби по-іншому могло бути. — Незалежно скажеш ти чи ні. 

Ну і до чого він хилить? 

— Слухай, давай я сама розбиратимуся з тим, куди тобі свій ніс пхати не варто. — Це ж він мені і сказав під час розмови з Монікою Купер? Ну так ось і я попрошу відчепитися від мене і піти своєю дорогою. 

— Це зробила Джессіка? — б'є в саму точку. Я могла б усе заперечувати, але, а толку? Тому мовчки свердлю його злим поглядом. 

— Гаразд, мабуть зараз ти не налаштована зі мною про щось домовлятися. 

Який догадливий. Він розвертається і йде кудись у темряву. Невже кине тут одну?

— Ну, — бачу, як Беркутов визирає з-за плеча на мене. — Ти йдеш чи збираєшся тут і далі розсиджуватися? 

— З якого переляку я маю тобі довіряти, що ти не заведеш мене кудись і не зробиш зі мною щось? — Чорт забирай, я піду ще куди-небудь із ним. Ще одного візиту наодинці з шерифом і директором я не витримаю.

— Ну раз поїхала зі мною, то вже довірилася. — У мене не було вибору. — А ось коли перерахуєш, що ж входить у твоє зроблю з тобою «щось», тоді я подумаю, що з того мені вибрати для тебе, бджілко. 

Нестерпний. 

Дивлюся на нього довго. Його висока постать поглинається непроглядною темрявою навколо. Що ж у тебе на думці? Чого добиваєшся від мене? Усі ці питання крутяться в голові, коли навіть швидкоплинний погляд падає на нього. Від чогось я зістрибую з місця і роблю кілька кроків до нього. Коротка посмішка не вислизає від мене, і він продовжує йти спереду, залишаючи достатньо місця. Обіймаю себе за плечі.

Після довгої поїздки на мотоциклі і тепер незапланованої прогулянки досить холодно в легкій сукні. Дивлюся зовсім собі під ноги, як врізаюся в руку Адама. Ойкаю і піднімаю голову. Він усе ще простягає її назад, а в пальцях у нього виявляється затиснутий піджак. Він пропонує його мені?

— Одягни, бо я вже звідси чую, як стукають твої зуби.

Неправда! Не стукають у мене ніякі зуби і не настільки холодно. До нового пориву вітру вдається це приховати. 

— Пропоную ще раз, інакше потім я сам на тебе його одягну, — звучить із погрозою. Я забираю його піджак. Тепліше. Піджак буквально повністю вкрив мене аж до нижнього краю сукні. Адам хмикає.