Розділ 15. Дебора

Я просиділа біля ліжка Кейт, поки вона не прийшла в норму. Точніше просто заснула. Приймала мої обійми, акуратні погладжування і заснула в сльозах. Я мимоволі витерла патьоки на її щоках і встала з ліжка. 

Вийшовши за двері, зустрілася зі здивованими поглядами мами і Річарда, що в цей момент піднімалися сходами. Кімната Кейт була забороненою зоною, яку вона сама відгородила від мене. Не вистачало тільки півкола біля дверей сіллю обвести, щоб нечисть, на кшталт мене, навіть близько боялася до неї підійти. Моя ж кімната була заборонена Кейт, хоча остання ніколи не прагнула до неї потрапити. 

Тому я розумію поразку батьків, що ніколи не бачили мене і за два метри близько до кімнати молодшої зведеної сестри. 

— Усе добре? — вирішує переконатися мама. Навіть не знаю, що відповідати. Чи варто попередити в якому стані Кейт? Або ж промовчати, бо Кейт потім знову мене звинувачуватиме? 

— Так. Просто розмовляли, — обираю другий варіант зберегти все в таємниці, між нами, на якийсь час.

Друге здивування для них. Я, Кейт і розмова — дві несумісні речі. Швидше тут потрібно використовувати більш правильний опис — собачитися. Це ми робимо багато, часто, кожен божий день. Річард відстає першим, вважаючи за краще залишити мене при своїх думках. Мені все ще ніяково дивитися йому в очі й починати розмову. Мама ж обирає іншу тактику. 

— У вас точно все нормально? — стільки невпевненості в цьому питанні у мами я ще не чула. Вона навіть після кожної нашої бійки з Кейт забувала це питати, бо це було нормою. 

— Так, мам, — поспішаю до кімнати, поки нове запитання, а потім наступне, не наздожене. 

— Нам варто дещо обговорити, — невгамовно слідує за мною і застрягає в проході до кімнати. Я не грюкаю перед нею дверима, а даю висловити, бо так вона швидше заспокоїться.— Це стосується ділової зустрічі твого батька.

Не до кінця розумію, до чого вона хилить. 

— Я знаю, що ти, як завжди, відмовишся, — правильно мене знає. — І знаю, що Річард ніколи не буде змушувати. — І тут вона знову права. — Але я можу це зробити. І в твоєму становищі не варто зараз показувати мені свій характер, люба. Відмови не приймаються.

Здавалося, цього разу настрій мами був радикальний.

— Сьогодні нам із Річардом треба з'явиться на благодійному вечорі, і ви з Кейт теж будете з нами. — Ну вже ні... — Я знаю цей вираз обличчя, Дебора, проте я тебе попередила. 

Що ж, я завинила і цього достатньо моїй матері.

Ближче до вечора довелося взяти себе в руки і хоча б для початку прийняти душ. Мамині побажання були вдягнути хоча б щось пристойне, «дівчаче». Тобто мої улюблені джинси і вільна футболка, на жаль, не входили до дрес-коду благодійного вечора. 

Не бажаючи знову випробовувати терпіння мами, я вийшла з кімнати, прямуючи до виходу, де зачекала б на всіх. Однак, не встигнувши й дійти до сходів, переді мною відчинилися двері Кейт. Я машинально застигла на місці. Кейт вчинила так само. Вона ледве змогла поглянути на мене й одразу ж сором'язливо відвела очі вбік. Від чогось мене теж накрило це незнайоме почуття ніяковості поруч із нею. Після розмови між нами явно щось змінилося. 

Кейт перша рушила до сходів, я ж залишилася позаду. Здавалося, якщо йтиму пліч-о-пліч із нею, їй буде ще більш ніяково. 

— Сподіваюся, та розмова залишиться між нами, — тихий голос звернувся до мене, немов вона побоювалася, що хтось крім мене її почує. — І ти нічого не розбовтала мамі, — кинула на мене швидкий погляд через плече, немов переконуючись, що прохання, висловлене не з найкращою інтонацією, було спіймане мною.

- Я не поспішала робити це. - кинула у відповідь, здогадуючись, що за це жодних слів подяки не отримаю.
Ми стояли по обидва боки від вхідних дверей, так більше й не заговоривши один до одного. Складається відчуття, що перебувати з Кейт в одному приміщенні стає набагато приємніше, принаймні в неї зникла звичка пускати коментарі на мою адресу. 

— Чудово, що ви вже готові. — Обличчя мами освітлюється побожною посмішкою. На ній шикарна сукня, яку Річард подарував їй на річницю їхнього весілля. І визнаю, вигляд вона має в ній чудовий.
Ми всі разом виходимо з дому, Річард іде трохи попереду, за ним мама з Кейт спускаються під руку, під важкий, тяжкий зітхання Кейт.

— Обличчя простіше, мила, — хапає мама її під руку, додаючи в голосі підбадьорливу інтонацію. — Не все так погано.

Звісно, крім того, що потрібно всього лише витерпіти не одну годину в оточенні незнайомих людей, вислуховуючи лицемірство від кожного. Ми сідаємо в машину, занурюючись у звуки дрібного щебеню, що шумить під колесами автомобіля.

Кейт одразу ж заховала свій погляд у вікно автомобіля. Річард сидів навпроти мами, зрідка опускаючи погляд на планшет на його колінах. Однак тишу поїздки вирішила перервати мама.

— Той шериф, що з'являвся у нас вдома. — Я помітила напругу Кейт, що вже буквально прилипла обличчям до вікна. Сама я теж була на сторожі, не знаючи, яке продовження обере мама. — Від нього не було жодних новин? 

— Ні, люба, — відповідь Річарда явно не заспокоїла інтерес мами. — Його допити закінчилися ще в той день.

Цим він спробував поставити крапку в маминій цікавості.