Розділ 10. Дебора

Чергова сімейна вечеря проходить повз мене, змушуючи купатися у власній злості, обуренні й невблаганному бажанні вбити Беркутова. Знаю, сама винна, що дала йому змогу заштовхати в ту підсобку, бути спійманою і знову зробити щось провокаційне проти мене. 

Але мене не зупинити, коли бачу його. У мені буквально спалахнув вогонь, коли засікла його з Монікою в тому коридорі, який варто було обходити десятою дорогою. Здавалося, і досі здається, що він може зробити їй погано. Він будь-кому може зробити погано. Це його призначення — псувати життя кожному, хто зустрічається в нього на шляху. І знищувати. 

— Жахливо виглядаєш, — ще б я не почула цього від Кейт. Сидить поруч, їдко хихикаючи над моїм нервовим станом. Спілкується зі мною, як і раніше, немов ніякої розмови на парковці не існувало. Мабуть, це була разова акція серйозного стану Кейт. Добре, що вона нічого не знає. Добре, що взагалі ніхто не знає! 

— Ти, як завжди, люб'язна, — не можу сьогодні відповісти таким же глузуванням. Мого гніву і роздратування не вистачить на всіх. — Але твоєї оцінки я не потребую. 

Вона хмикає, явно розчарована, що я не підхопила її і припинила навіть найменшу спробу познущатися наді мною. Тоді вирішує дістати маму і Річарда. 

— Тату, Агато, — закликає увагу до себе. — Сьогодні день народження в Рейчел, вона влаштовує ночівлю в себе. Я сказала, що буду. — Здається, це мало б бути запитання, і прохання відпроситися, але Кейт ставить усіх просто перед фактом, думаючи, що жодних заперечень не буде. І цього разу їй щастить. 

— Ну, звісно, можеш, — усміхається мама, поглядаючи на Річарда, який поки що зберігає мовчання, але і з виразу обличчя читається, що він теж нічого не має проти. Здається, він майже нічого не забороняє їй. У принципі, як і мені...

— Клас, — тут же піднімається з місця, немов тільки це утримувало її тут. 

— Тільки нехай Коул відвезе тебе, — встигає попередити Річард, перед тим як сяюча Кейт не зникла з їдальні. Вона стогне, немов це не входило в її плани. 

— Ну па-ап! — Могла б їй позловтішатися за надто довгий язик і висловитися, що це помста, але сьогодні я напрочуд тиха і зберігаю мовчання. Одного погляду містера Бейлі вистачає, аби Кейт зрозуміла, що варто мовчазно змиритися, інакше тоді все буде скасовано. Безпека в Річарда на першому місці. 

— Гаразд, — бурчить, для вигляду тільки ногою залишається тупнути, і піти геть. 

— Люба, все добре? — тепер, звісно, вся увага на мені, як молодша Бейлі побігла у зборах. 

— Так. — Краще не буває. Свічуся від щастя і невичерпного бажання позбутися Адама Беркутова у своєму житті.   

— Ти вибач, що цього разу ми не побували на першій грі вашої школи, — на обличчі мами така досада, наче це могло мене так образити і їй справді є за що вибачатися. 

— Мам, мені без різниці. — Чорт. Здається, вийшло занадто грубо. Наважуюся поглянути на Річарда і маму. Їй не вдається приховати здивування від моєї різкості. Тільки нещодавно ми з нею помирилися. Та й дивитися в очі Річарду досі ніяково. Немов тоді ми перетнули одну межу моїх кордонів. — Тобто... Все одно цього року вона провалилася. 

— Ах, так! — вигукує мама слідом. — Чула, синові містера і місіс Герлізів стало зле, — надто гостро реагує, сприймаючи близько до серця, немов це наш близький родич. — Місцевий шериф навіть хотів опитати тебе, люба, але ми...

— Що?! — І чому я дізнаюся про це тільки зараз?! Мама підтискає губи, наче коли збовтне зайвого, і знаходить порятунок у погляді на свого чоловіка. 

— Шериф дзвонив мені, — починає Річард, відкладаючи столові прибори, — і повідомив, що нещодавно ти почала спілкуватися з деякими хлопцями з вашої шкільної команди. 

— Ти почала спілкуватися з хлопчиками, люба? — Ох, мамо, ну тільки не починай! 

— Я жодного разу не говорила з Роном Герлізом. З чого б шерифу допитувати мене про нього? 

— Він хотів поговорити з будь-ким, хто навіть не саме з Роном спілкувався, а, наприклад, зі співкомандниками. 

Тільки не кажіть, що вони знають про мій... «Неприємний» контакт із...

— Відколи ти спілкуєшся із сином містера і місіс Беркутових? — наче з плеча рубає питання Річард, явно виявляючи до цієї теми більше інтересу. Я замовкаю на секунду, намагаючись усвідомити масштаб усієї проблеми, яка тільки продовжувала розростатися. Навіть не знаю, що гірше? Або пів школи, що підозрюють про зв'язок з Адамом, або батьки... 

— Я не спілкуюся з їхнім сином, — викидаю назустріч. З ним неможливо «спілкуватися»! Це називається катування!

— Він хороший хлопець, Річарде? Ти ж зустрічався з їхньою родиною раніше. 

— А мене тут уже немає, мамо?! — Ні, не готова вислуховувати ці запитання мами, та ще й Річарду! Однак вона просто ігнорує мої обурення.

— Містер Беркутов досить консервативний. На банкетах він зазвичай мовчазно відстоювався зі своєю дружиною подалі. 

— Їхнього сина з ними я ніколи не бачив, — задумливо згадує. —Хм, здається, йому теж не подобається ходити на такі заходи, як і тобі, люба.  

О ні! Приберіть цей вираз із маминого обличчя. Я ненавиджу його. Воно погрожує вічними розпитуваннями. Тільки от упевнена, що Беркутов, як завжди, бив когось у тих підвалах на рингах, тим самим пропускаючи такі заходи з батьками.