Розділ 9. Адам

Шосе пустувало. Було максимум три-чотири машини попереду мене, які, можливо, також роз'їжджали нічним містом для провітрювання голови. Бак був майже по нулях, тому я виглядав на околиці дороги будь-яку заправку. Телефон задзвонив у кишені шкірянки і змусив зупинитися на першій-ліпшій, побачивши в неї відповідний бензин. 

Я зняв рукавички і розстебнув куртку, відчувши теплий вітер, що забирається просто під футболку. Може він хоча б злегка допоможе протверезити дзвінку голову від докучливих думок. На екрані висвітилося «Мама». Я ковзнув поглядом по порожніх місцях біля колонок, перш ніж прийняти виклик і заглушити мотор. На годиннику початок одинадцятої, а мамі, яка вічно переживає, не варто знати про мої нічні вилазки на мотоциклі, який вона й так терпіти не може. 

— Синку, — слабкий голос відгукнувся в слухавці. 

— Привіт, мамо. — Я дотягнувся до заправного пістолета. Почувши її важке дихання, дав їй час на неквапливе продовження, намагаючись тихо впоратися із заправкою бака на повну. 

—  Сьогодні твій батько дзвонив мені, милий. — Моя рука інстинктивно стиснулася на ручці пістолета, змушуючи впоратися з власним роздратуванням, розуміючи, до чого вона починає хилити. 

— І чого ж хотів мій найдорожчий татусь? — Не зміг. Не зміг стриматися, від чого злюся на себе, роблячи глибокий вдих на всі легені, та прям так до болю, щоб ще раз не ляпнути чогось. 

— Милий, не будь таким. — Нічого іншого від м'якосердої мами я й не думав почути. Тільки от, на жаль чи на щастя, я не просякнутий такою м'якістю. Вона вичерпалася в мені ще багато років тому, коли хлопчиськом бігав по саду, дивлячись у майбутнє лише в дитячих мріях щастя. І найбільше я не терплю цю м'якість мами по відношенню до батька. 

Але замість відповіді я мовчу. Може так мама подумає, що в мені прокинулася совість, проте я просто не хочу засмучувати її ще більше. Багато слів хочуть вирватися в його бік, але я лише зроблю боляче їй. 

— Він сказав, що ти відмовився піти на благодійний вечір Вільсонів із ним. — Інакше розбив би йому обличчя при всіх. Не хочеться бруднити руки у всіх на очах у вечір удавання в дорогих костюмах. 
Але замість цього я кажу інше:

— Багато домашки задали, мам. Не було часу приєднатися. 

Викопую з надр кишені стодоларову купюру, просуваючись до каси заправки. У віконці миготить опущена голова чоловіка, обличчя якого прикрите старою, вицвілою кепкою з ще стерпним написом чорними нитками «Буйволи». Навіть мій прихід не змусив цього старого прокинутися від сну. Я простягаю руку через маленьке віконце, залишаючи на його столі купюру. Мою увагу привертає фото в рамці на тому ж столі. Здається, це той самий чоловік, що переді мною бачить безтурботний сон, тільки на кілька років молодший. На руках тримає маленьке дівчисько — його точну копію. У її руках диня* і щаслива посмішка без двох передніх зубів. Кумедна. 

І все та ж кепка, тільки тепер вона повернулася до свого господаря і втратила той презентабельний вигляд як на спогадах фотографії. Я риюся в кишені, і купюра в двадцять доларів приземляється зверху. 

Мама теж любила цю команду.

— Сподіваюся, у тебе все виходить, милий. — Вона явно не задоволена, що я перечу батькові, але здається моя відмазка спрацювала. 

— Все чудово. — Очевидно, брехня почала супроводжувати мене ще давним-давно. 

— Як ваша привітальна гра? — У мамі ще не згас дикий фанатизм від футболу. Як учора пам'ятаю її тендітну постать на трибунах із величезним плакатом у руках у середній школі. 

Я тоді знатно заїхав хлопцям у пики за їхні безглузді коментарі. Але ця привітальна гра залишила дивний післясмак. Я готовий прикінчити Рона, який наразі відлежується на лікарняному ліжку, за те убоге шоу перед усіма. Я не збираюся вигороджувати його перед тренером Девісом. Хоча останній не раз попереджав мене, що з Роном почалася творитися якась херня. І це в прямому сенсі. 

Крайній тест перед грою показував у нього жахливі результати за станом емоційної стабільності. Цю «традицію» запровадив тренер Девіс, щоб відстежувати наше емоційне і фізичне здоров'я перед матчами. Так ось у Рона був найвищий рівень агресії. І пити заспокійливі для нього не варіант, адже Герліза не допустять на поле. Ну, а що мені запропонувати? Нехай носить плюшевого єдинорога і тискає його тоді, коли до нього нагряне усвідомлення того, що він хоче комусь набити морду. 

Я нічим краще не вирізняюся, особливо контролем агресії, але хоча б не кидаюся на команду супротивників. Я не спілкувався з ним після гри. Хочу дати собі час, інакше Рон не встигне виписатися з лікарні, як його назад госпіталізують. Решта хлопців не коментували цей інцидент. Вони знали, що ходитимуть по гранях моїх нервів, якщо хоч слівце вимовлять. 

Ліам спробував, але заткнувся відразу ж, побачивши мій найпривітніший вираз обличчя з підтекстом: «Одне слово і ти приєднаєшся до приятеля в одній палаті».

Але все більше мене починала дратувати одна особина. Дрібна, настирлива, з жвавим характером, що я вважаю явною дурістю, і без жодного інстинкту самозбереження. Дебора Бейлі. 

Вирвалася на поле для порятунку подруги, а перед цим ув'язалася слідом після мого бою. Я вийшов на ринг лише для стабільної гри. Випустити пару, щоб точно не накинутися навіть на своїх однокомандників. А в підсумку все пішло до бісової матері переворотом, коли наряд копів розбудив мене своїми мигалками і з випискою, що віддадуть мій байк під заставу. 

Хренові хранителі правопорядку. Тоді татусь в'язався в цю справу, вирішивши проявити свою увагу до сина, хоч нарешті, і виписати тим придуркам чек із круглою сумою, а мені умову, що я з'явлюся на той вечір благодійності в компанії з ним і його новою підстилкою. 

Я подумки послав його під три чорти і висловився, що його допомога анулюється, повернувши ту саму суму назад. Бої дають чудовий заробіток, тому я вирішив обрізати весь зв'язок із батьком, навіть фінансування нас із мамою. Будинок, який він віддав нам, тепер пустує, і я навіть ногою на його поріг більше не заявлюся.