Розділ 8. Дебора

Але в кабінеті виявився не тільки містер Коулман, а й шериф... Той самий, якого я бачила днями з директором у коридорі. 

— Міс Бейлі. — Голос директора був на тон нижчим і явно чимось не задоволений. Невже Беркутов уже зіпсував? А хто ж іще... 

— Ви викликали мене? — голос не здригнувся, проте знизився і був точно тихішим, ніж зазвичай. Шериф стояв біля столу директора, засунувши руки в кобури від травматичного пістолета. 

— Сідайте. — Вказав усе той самий шериф на стілець, поки містер Коулман уперше поглядав на мене з явним невдоволенням. Раніше я ніколи не задовольнялася його таким поглядом. Особливо коли поруч був Річард. 

— Дебора. — Я перевела погляд на директора, що, звузивши очі, виражав увесь похмурий настрій в одному своєму зверненні. — Шериф доповів, що ти була пізно вночі в місці, яке ніяк не призначене для старшокласників. 

— Точніше, Бейкер стріт, нічний клуб «LIV», — вривається шериф із більш м'яким настроєм на бесіду. — Пам'ятаєш? 

От чорт...

Звичайно, я хотіла б цього не пам'ятати! Але коли я скажу те, що мені здається потрібно, назад шляху не буде.

— Про який клуб мова? — Прекрасно, Дебора, ти тепер і брехати почала!

— Ви помилилися, шерифе? — жвавий голос містера Коулмана дивує навіть мене. Лише кілька секунд тому він спопеляв мою фігуру невдоволенням. 

— Дебора, вчора надійшов дзвінок на Бейкер стріт про незаконні бої. А потім номери твоєї машини потрапили в реєстратори наших машин, які гналися за тобою. 

— Гналися за мною? — Раз почала брехати, то на повну.  — Але мене не було там учора. 

Ще б, авжеж, вміти це робити. 

— Хочеш сказати, що це була не твоя машина? — бачу підозрілий погляд шерифа з-під лоба. Насправді, від цього трохи не по собі.

— Зачекайте! Я не заперечую того, що це була моя машина. 

— Тоді що ж, міс Бейлі? — можливо чуйка шерифа підказує, що я брешу, але мені не можна вже зістрибувати. 

— Я даю свою машину знайомим. Сама я рідко нею користуюся, мене підвозить мій особистий водій Коул. 

—  Це правда, шерифе, — підтакує директор, і цього разу я навіть трохи хочу бути вдячна йому, але не буду. Він робить явно це на користь собі, а не мені. 

— Мої друзі часто беруть. 

— Ви даєте кататися друзям на своїй машині? — недовірливо перепитує шериф, а я вмикаю роль розпещеної дочки підприємця Річарда Бейлі. Адже у багатеньких діток свої примхи, правда ж? 

— Звичайно. Ми часто так робимо. Вона і так майже завжди стоїть у гаражі. — Голос набирає впевненості. Я маю звучати переконливо і якомога розпещеніше. 

— Отже, ви дали свою машину другові? 

— Ну так. 

— Ви віддали свою машину Адаму Беркутову? 

Ну звісно... Звісно ж і тут ти будеш замішаний! 

— Так. Адаму, — видихаю, наче ці слова на власну каторгу мене ведуть. 

— Ясно. — Невже... Зійшлося? Шериф повірив мені? — Але ваш друг каже, що ви були там разом. 

І мене за собою вирішив потягнути?

— Я... — О ні ... Зараз вся моя брехня піде на дно.

— Міс Бейлі, скажіть правду, інакше мені доведеться повідомити про це і вашим батькам, які поки що не в курсі. — Важіль тиску, що неодмінно спрацює на мені. Думай же!

— Ми посварилися з Адамом нещодавно... — Та я готова прибити цього покидька! Ще й прикидаюся, що вожу дружбу з ним. Шериф із запитальним поглядом упирається на мене. — Він... Трохи запальний.

Я чую «хмик» шерифа, який він намагається придушити в кулак біля свого рота. Схоже, вже й копи обізнані про буйну поведінку Адама Беркутова. 

І все одно батько прикриває свого синочка. 

— Тобто, він збрехав нам? 

Але я лише відводжу погляд убік. Зараз я не можу нічого більше розповісти, інакше моя брехня остаточно спливе. Мені потрібно звалити все на Беркутова. Переконати шерифа, що у вчорашньому армагеддоні винен Адам. А він і так винен! Змусив мене дзвонити, змусив тікати від копів, і сам же створив ту погоню. 

— Це точно все, міс Бейлі? — ненавиджу ці уточнювальні запитання, що хочуть вивести тебе на чисту воду, змусити засумніватися у власних словах. 

— Так, — коротко, бо хочу скоріше все це закінчити. — Я можу йти, містере Коулман?

Ні секунди більше не хочу перебувати тут і думати, немов я на допиті. 

— Так, Дебора. Боюся, шериф укотре помилився щодо моїх учнів. У нас старанна школа.

Я підриваюся з місця, захопивши рюкзак з підлоги, і поспішаю до виходу під пильним поглядом шерифа, що припікає прямо в мою потилицю. Порожній коридор навіває лише паніку. Я не готова повертатися знову на урок і робити вигляд, що зі мною все чудово. 

Тому що це абсолютно не так!

Мене вперше допитував шериф! І він явно підозрює щось. Я знаю, що ніколи не звучу переконливо у брехні, але в той момент, на тому стільці в кабінеті директора, це здавалося мені гарною ідеєю. Я бреду коридором і рахую кожен квадратик видертого до блиску кахлю під ногами, поки коридор не наповнюється голосами. Точніше, лише двома. Вони йдуть із глибини, за поворотом. Змушують мене притиснутися до стіни і підібратися до кута. 
Моє життя починає перетворюватися на постійні стеження.