Розділ 7. Дебора

Я витягнула ключ із запалювання і притулилася лобом до керма машини, що не піддавалася мені після нічної погоні. 

Будь ти проклятий, Беркутов.

Рука пролетіла перед обличчям і вдарила по керму, ополчаючи на нього той гнів, що переповнював зсередини. Щоразу, коли я заплющую очі — бачу його... Відчуваю його жорсткі пальці на своїй шкірі. Там, де він торкався, наче залишилися опіки, які нагадували про себе при кожному русі. Це були відбитки, які він залишив на мені як нагадування, що це тільки початок. І не буде кінця його зверхності. 

І щоразу, коли моє життя на волосині від величезної прірви — Адам Беркутов завжди поблизу. Немов саме він і приносить ці неприємності, робить все, щоб тиха гавань перетворилася на справжнісеньке пекло, яким він заправляє.

А я безсила...

Ти повинна це визнати, Дебора. Але ні! Кидаешся грудьми на амбразуру і намагаєшся довести. А доводити й нема чого... Бо вищий світ влаштований так, що такі нижчі, як я, будуть поглинуті і найменший писк буде не чути. Мені наступлять на горло і змусять мовчати. І зараз це робить Беркутов...

Зовні теплий вітер здіймає пил на викладеній із каменю доріжці, а я тихою ходою пробираюся до парадних дверей будинку. Навіть клацання дверей здається мені таким гучним, ніби здатне розбудити весь будинок. Я виснажена, почуваюся ніякущою, і навіть не намагаюся приховати свого проникнення в таку пізню годину назад до кімнати.  

А коли у вітальні спалахує лампа, намагаюся втекти якнайшвидше вгору сходами. 

— Дебора? — І той, хто застає мене в такому світлі подій виявляється Річард. Його обличчя сховалося в тіні темного передпокою, а силует високої постаті висвітлювався ззаду лише одним торшером. Я повільно повернулася на нього, скрутившись у позу злодія, що незаконно проник у будинок і збирався пограбувати все майно. 

— Річард... — Незручність початку змусила внутрішньо поморщитися й усвідомити, що ранковий скандал ще не зжив себе. Від цього я почуваюся вдвічі... Ні — втричі гірше! 

— Ти повернулася досить пізно...

Ледь дозволяю собі підняти очі на нього і помітити погляд чоловіка, що спрямований на вікно, яке виводить прямо на фасад будинку. 

— Ще й на своїй машині,— підмічає він так яскраво, адже знає мій протест проти цього подарунка. І, здається, від цього, він лише більше запідозрює недобре.

— Так... Я поверну її в гараж уранці, - напрочуд складно вилітають ці слова, зовсім не прослизаючи на кінчику язика. Пам'ятаю, яку обіцянку дала Кейт і її слова про мою сучу поведінку...

— Вона твоя, — вкотре Річард каже мені це. — І ти можеш користуватися нею на постійній основі, немає потреби щоразу заганяти в гараж. 

Впевнена, що просто зараз Річард дивиться на мене, навіть якщо цього не видно в темряві холу, проте я відчуваю допитливий погляд. Адже більше він не дозволить собі запитати мене. Річард ніколи не лізе в мій особистий простір. 

— Так... Дякую. — Невпевнено переступаючи з ноги на ногу, я тягну рукава сорочки і відводжу погляд. 

— Ступай, Дебора. На добраніч. 

І... Він навіть не насварить мене?

Хіба не всі батьки кричать на своїх дітей, що повертаються пізно вночі, не повідомивши про це? 

Хоч цим і відрізнявся Річард...

Він ніколи не підвищував на мене голос. Навіть сьогодні за сніданком, вперше побачила лише частку образи в мій бік. Адже раніше він скрашував мої різкі слова своєю посмішкою і робив вигляд, що це ніяк не зачепило його. 

— Річарде, — гукаю його, коли він повертається у вітальню, де розпалений камін освітлює всю кімнату. Тут тепло і затишно, але просто зараз я не відчуваю нічого подібного, окрім власного сорому і докорів сумління, яке, на щастя, ще є в наявності у мене. — Я...

Невже я настільки слабка? Слабка, щоб вибачитися перед своїм вітчимом, що намагається замінити мені батька, якого не було в моєму житті. Єдиний, хто не намагається мене зламати, а лише підтримати, проте я відштовхую... Відштовхую і не смію підпускати, адже я не заслужила такої любові. 

Я непотрібний тягар, зайвий рот... Як казав він.

Як вбивав він мені з дитинства і це єдиний спогад, який залишила собі від нього. 

Щоб не забувати, хто я насправді.

— Я хочу вибачитися за свої слова сьогодні вранці. Я була занадто різка і...

— Все в порядку, Дебора, — знову це. Знову він говорить так, немов я не завдаю йому навіть найменшого болю своїми жорсткими словами, на які він ніяк не заслужив. 

— Ні, Річарде, — на цей раз заперечую доволі палко. — Ви... Ви прихистили мене з мамою. Точніше... Я хотіла сказати спасибі, що ви піклуєтеся про мене. І... І моя мама справді любить вас. Однак іноді я можу псувати все і розчаровувати вас обох, а...

— Дебора. — Коли відчуваю міцну руку на своєму плечі, мої вуста різко змикаються і потік слів переривається також миттєво. — Ти не повинна дякувати за ту турботу, на яку заслуговує кожна дитина. І я роблю це не із зобов'язань, як твій вітчим. Я справді вважаю тебе частиною нашої нової родини.