Розділ 2. Дебора

Я знову поглянула на водія попереду.

Коул дивився прямо на дорогу, як завжди, не промовляючи ні слова.  

Адам Беркутов кинув мене на тому шосе. Востаннє обвів гнівним поглядом, яким нагороджують найзапекліших ворогів, сів на свій мотоцикл і поїхав, залишивши мене одну.  
Я б могла спробувати дістатися сама, але мені було дико страшно рушити в будь-який бік. Густота лісу ніби хотіла поглинути мене і навіть автомобілі, що проїжджали повз, не врятували б. І єдиним виходом було набрати Коула. Він без зайвих запитань приїхав, щойно зрозумів місцевість, у якій я перебувала, за моїми розмитими координатами.   

Коли ми під'їхали до воріт, я глянула на екран телефону. На годиннику за північ.

Сподіваюся, мама і Річард сплять.  

Я вийшла з припаркованого автомобіля, обганяючи Коула, який йшов до моїх дверей.  

— Коул.  

— Так, міс Бейлі? — із преспокійністю подивився на мене.  

— У мене буде прохання. — Його брова ледь поворухнулася, але чоловік зберігав напущений спокій.

Я ніколи раніше не розмовляла з ним. Лише чула його з розмов Річарда. Але навіть із моїм вітчимом він як холодна крижинка. І я поготів нічого не просила в нього.  

—  Мій... батько не знає, що ти мене забирав?  

— Ще ні, міс Бейлі.  

Ще ні...ну звичайно поки що.

— Тоді не розповідай йому про це, — покосила погляд на машину і те, що я сама його набрала. 

— Я не... 

—  Прошу, Коул, — благаю охоронця. — Річарду не потрібні зайві турботи. Ми зробимо вигляд, що мене привезла Хлоя і... І ти ніяк не допомагав мені.  

Мій погляд на нього так і кричав: "Домовилися?".  

Однак жоден мускул не сіпнувся на обличчі чоловіка після мого прохання. Я відчувала, що пахне провалом. Коул про все доповідає Річарду, і не думаю, що цей випадок буде якимось винятком.  

— Я не буду розповідати, поки містер Бейлі сам не захоче запитати про це.  

Чудно.

Надія лише на те, що Річард і мама вже сплять і не почули мотор машини та автоматичні ворота.

Я зайшла в будинок і завмерла на порозі, прислухаючись до будь-якого шереху.  
Мелодія дзвінка пролунала на весь перший поверх і я, чортихаючись, намагалася відшукати його в сумочці.  

Хлоя!

Я судорожно натиснула на екран і піднесла телефон до вуха, пошепки заговоривши. 

— Хлоя! — надто збуджено промовляю, однак нагадую собі, що я ніби намагаюся залишитися непоміченою.

— Дебора, де ти? — не менше за мене схвильована вона. 

— Вдома, — не вірю, що кажу це, особливо після пустельного шосе с тим покидьком. 

— Чудово, — зі спокоєм видихнула Хлоя. — Вибач, як загубила тебе в тому натовпі, мене одразу потягнули на вихід. А телефон сів і тільки зараз змогла тобі зателефонувати. Я рада, що з тобою все добре.     

Я відхилила голову від динаміка, прислухаючись до гнітючої тиші будинку, яку я боялася порушити своєю присутністю 

— Як ти дісталася додому? — знову доноситься до мого вуха.

Мій рот відкрився в німій відповіді і я на секунду запнулася. 

Мені не варто говорити про Беркутова...

Мені взагалі не варто нікому про нього розповідати, і як цей покидьок кинув мене одну на шосе, перед цим спробувавши пригрозити!

— Мене забрав водій.  

— Ага... добре. — Здається, вона нічого не запідозрила. — Там були копи і, кажуть, погоня, ти нічого не знаєш?  

Якщо б...

Адже сама була тією, за якою теж гналися.  

— Ні, — брешу я. — Я встигла виїхати до того, як це сталося.  

— Ще краще. Сподіваюся, твої батьки сплять.  

— Так, начебто. — Я піднімалася сходами, весь час поглядаючи в бік спальні мами і вітчима.

Але здається все тихо.  

— Весела нічка, правда ж? — чую її дрібний смішок, що вона невдало приховує.  

— Хлоє, ти здуріла? — На що вона тепер вже відкрито захихотіла на іншому кінці.  

— Та годі. Зате в твоєму нудному житті хоч якийсь адреналін з'явився, Бейлі, — уявляю веселу усмішку на її обличчі. — Наша слухняна дівчинка Дебора вперше тусила в клубі й майже була спіймана копами.

Я лише цонкула язиком, як подруга знову засміялася, додавши:  

— Зустрінемося завтра біля мого паркувального місця. Цілую. 

***

Я покрутилася в ліжку, коли мій будильник у сотий раз задзвенів на тумбі і просився бути скинутим на підлогу.  
Щойно я пробралася у свою кімнату, і голова торкнулася подушки, я моментально провалилася в сон. У найбільш неспокійний сон, що в мене був за останні місяці.  

Мені снився той підвал і ринг посередині залу. А на ньому — Адам Беркутов.  
Весь захеканий, голий по пояс. Його торс і підборіддя були вкриті краплями крові. Чужої крові.  
І коли він обернувся на мене, я різко схопилася з ліжка.