Розділ 1. Дебора

Щойно ми під'їхали до будинку і переступили поріг — нас вийшла зустрічати мама.  

— Мої дівчатка нарешті вдома, — відчинила свої обійми, і я здивувалася, як охоче їх прийняла Кейт.

Здається, після цих літніх канікул вони дуже зблизилися.

— Як справи, крихітко? — тішиться і пестливо питає мама, коли Кейт затримується в її руках.  

— Відстій. —  Ну хоча б у відповіді Кейт себе не зраджувала: все так само "барвисто" і весело.

— Упевнена, що не настільки погано, люба, —  пригладила її темне волосся с кольоровим чубчиком  мама. — У тебе сьогодні тренування з тенісу.   

— Я не забула, — буркнула дівчина, знову повертаючись до своєї стриманої манери і поспішила на сходи до своєї кімнати. 

— Ти прям як справжня мама для неї, — кинучи останній погляд на Кейт, проговорюю. 

— Це що, я чую чиєсь невдоволення? — Вона посміхнулася і лише змусила закотити очі від того, наскільки непохитною залишається від будь-якого мого слова.  

— Ні, з чого б це, — протестую. — Річард буде радий цим змінам.  

— Дебі. — Мама невдоволено замотала головою, а я, не зважаючи на це, забрела на кухню і дістала апельсиновий сік із холодильника.

Жахлива спека, ще й у цій шкільній формі.  

— По-моєму, ми вже казали, що тобі час називати Річарда батьком, — навіт не бачачи її обличчя, вже можу представити невдоволення, з яким вона поглядає у мою спину.

— Ну чекай, — ставлю склянку на стійку і ллю сік, відраховуючи секунди до того, як ми з мамою знову можемо посваритися.

— Ось Кейт навіть одного разу ледь не назвала мене "мамою", коли ми були в Сан-Франциско, — так задоволено усміхнулася, немов це було щось особливе.

— Клас.

—  Дебора, ну що за реакція? — починала злитися мама, коли моя уїдливість ненароком проривається.

—  Мам, — зітхаю, — я буду дуже щаслива за тебе, якщо тобі це так важливо.  

Я не ревную маму до Кейт або тому подібне, але просто не розумію, чому вона так прагне зробити з нас справжню сім'ю?  Немов я по-справжньому донька Річарда Бейлі: він мій улюблений батько, а Кейт — улюблена молодша сестричка.  

Тоді Річард Бейлі був тільки бізнесменом-початківцем, що кілька років тому втратив дружину в автокатастрофі й тепер був батьком одинаком.  

Він зустрів мою маму — Агату — у місцевому кафе, де вона працювала вранці і на нічних змінах. І перший виявив ініціативу познайомитися з нею. Саме Річард і дізнався, що мій біологічний батько знущається з мами, п'є без просвітку і погрожує вбити нас щодня. І, можливо, тільки через те, що Річард Бейлі проявив мужність, не побоявся відповідальності, забравши нас до себе, — я поважаю його як свого вітчима.  

Також і при першій зустрічі зі мною він був милий, турботливий і справді намагався стати за батька. Але я не можу забути того, хто вбивав мені, що ніхто не любитиме мене. Ніхто не прийме голодранку-дочку до себе, і я буду лише тягарем для нового життя мами.  

Саме це я почула в останній день перед від'їздом від свого батька...хоча, мені навіть важко його так називати.

Я прожила в тому пеклі тринадцять років. День у день чула лайку в свій бік. Мені доводилося надягати довгі кофти, щоб приховати сліди на руках, від грубої хватки батька. Важко було звикнути до нового. До Річарда, що задаровував мене подарунками і ставився... по-нормальному. Так, як мають ставитися всі батьки до своїх дочок.  

Але мені, як і раніше, важко з ним говорити. Я не хочу приймати дорогі подарунки містера Бейлі, адже не хочу бути йому зобов'язаною після.  

— Дебора, але хіба він погано до тебе ставиться?

— Ні, — і це правда. 

— Він же любить тебе. 

— Можливо йому доводиться, тому що я твоя дочка. 

— Не говори дурниць, люба. — Мабуть, мама також інколи згадує минуле. — Ти ж знаєш, що Річард вважає тебе своєю дочкою теж.  

І можливо це так... Адже щойно ми переїхали в інше місто, через отримання місця підприємця містером Бейлі, він розписався з мамою і вписав нас у родовід його родини. Тепер ніхто не міг посперечатися, що я вважаюся не його дочкою.  

— Але він ніколи не буде моїм батьком, зрозумій мама! — розвертаюся на неї і застигаю в шоці.

Містер Бейлі... Річард... мій вітчим прямо за її спиною.  
І він теж це чув.  

Мама бачить мій погляд і обертається.  

— Річарде!  

Чоловік застиг на порозі кухні на секунду, але щойно побачив наші перелякані погляди, одразу ж усміхнувся... Містер Бейлі стояв і посміхався, немов нічого не чув кілька секунд тому. А мені... так соромно, що готова пірнути в басейн, що на веранді, просто зараз.  

— Любий... привіт.  — ніяковіє голос мами, схожий більше на тихий шепіт.

— Здрастуй, Агато.

Мама підходить до чоловіка і останній теж поспішає обійняти її у відповідь.

— Привіт, Дебора.