Пролог

Дзвінок пролунав у класі і змусив усіх з полегшенням видихнути.  

Перший навчальний день після літніх канікул завжди складний. Сонце ще припікало і, здавалося, попереду тільки відпочинок, але вже доводилося втягуватися в початок навчального тижня.  
Усі ще думають про море, гарячий пісок, вечірні прогулянки.  

Я склала книжки в рюкзак і почула тяжке зітхання з обуренням від подруги.

— Стара вівця, — без стримувань обізвала, — тільки перший день, а вже валить самостійними. Нібито перевірка: чи не розгубили ми всі знання. — Хлоя зморщила засмаглий носик і підібрала свою сумку. 

— Але вона ж не побувала цього літа в Монте-Карло як ти, — по-доброму підколюю, на що подруга лише закочує очі й виводить мене зі спекотного класу.  

— Я б залишилася там ще на тиждень, щоб не бути тут, — розстібає шкільну сорочку ще на кілька ґудзиків, що її декольте привертає увагу хлопців, які проходять поруч. — Ти не подумай, — виголошує, швидко притягнувши до себе за плече, — я рада тебе бачити, але краще б ти приїхала до мене, і ми потусили там разом.  

І то правда. Ми не бачилися з Хлоєю всі три місяці. Ще на початку червня вона вирушила з батьками на Сейшели, а мої — ледь вмовили поїхати з ними до Сан-Франциско.

Дикій самітниці, як я, було б набагато краще провести час удома, а не роз'їжджати по банкетах вітчима і створювати ідеальну картинку сім'ї.  

Минуло вже багато років, а я досі звикаюся з думкою, що живу не в орендованій квартирі з мамою, їм не йогурт, який добігає кінця терміну, а майже червону ікру на сніданок.
Більше не вчуся в простій державній школі, а в приватній, де навіть туалет має набагато кращий вигляд, ніж кабінет директора в колишніх держшколах.  

Я спілкуюся з тими, хто не знає про моє минуле, в якому я Дебора Гілз — дівчинка, що народилася в бідній сім'ї і виховувалася однією матір'ю, яка страждала від побоїв власного чоловіка. 

Тепер я — Дебора Бейлі. Тепер і мене можуть вважати дитиною із золотою ложкою в роті. 

Моє ліжко більше не старий матрац на підлозі. Більше мама не зашиває мені колготки в школу. Більше немає того старого, злиденного життя, з якого вибралася моя мама і потягнула до свого нового чоловіка, що виявився багатим бізнесменом.  

Тепер я офіційно донька впливового підприємця нашого міста.  
І якби не весь цей переворот у житті, я навряд чи б зараз стояла з Хлоєю поруч у дорогій формі приватної школи "Хінксон".

Ми вийшли на ґанок будівлі і перед очима відкрилося майже міні-містечко.

Велика галявина, вкрита найзеленішим газоном — місце для обідів на свіжому повітрі — доки залишкова літня спека ще дозволяла. Звивисті доріжки вели до різних частин навчального закладу, що мав кілька корпусів, наприклад: спортзал, хореографічний зал, клуб акторської майстерності, клуб художнього мистецтва. А найдовша вела до парковки, де красувалися всі автомобілі учнів.  

Раніше ніколи б не подумала, що батьки можуть дарувати своїм дітям настільки дорогі подарунки "на чотирьох колесах". Але тут усім таке дозволено, адже: що дорожчий твій автомобіль, то статусніший ти в очах інших.  

Мій вітчим теж подбав про "статус" його, нібито, старшої доньки, але я категорично відмовилася приймати цей подарунок і тепер мене вічно забирає особистий водій із моєю зведеною молодшою сестрою. 
І це дівчисько — Кейт — щойно пройшла повз, лопаючи чергову бульбашку жуйки, кинувши:

— Я чекаю на тебе, тому поквапся.  

Вона тільки в середній школі, але вже так нахабно розмовляє зі мною.  

Не скажу, що ми прям справжні сестри-сестри, але мені вдалося знайти з нею спільну мову. 

Я й не змушую її сприймати мене як за рідну старшу сестру. Адже щойно я прийшла в їхній дім із мамою, ця маленька каприза геть відмовлялася нас приймати. Мамі швидше вдалося знайти до неї підхід, а мені довелося поговорити з нею ще кілька разів, щоб вона зрозуміла, що я жодним чином не претендую на кохання її рідного батька, і жодним чином не збираюся забирати його в неї.  

На цьому ми й порозумілися. Поставили умовну домовленість, що не порушувалася вже як кілька років життя під одним дахом.

— Сьогодні відзначимо в клубі початок чергового навчального року, —  підхопивши під руку, Хлоя почала спускатися сходами до парковки. — Я знаю одне містечко, нас туди запросто пропустять.  

Вона відкрила дах свого кабріолета, що зовсім нещодавно подарував її батько. 

— І куди зібралася моя крихітко? — немов із повітря, поруч матеріалізувався Джейкоб Акер — хлопець Хлої.  

Він припечатав мою подругу до капота і впився в її губи. Ці двоє іноді так відверто показують свої почуття на публіці, що мене нудить.

— Закінчуйте облизуватися, — невдоволено пробурчала я і, склавши руки на грудях, відвернулася від цього видовища.  

— Незадоволена Дебі, і тобі привіт. — Джекоб відірвався від Хлої і подарував знущальну посмішку на мої милості в їхній бік. — Невже вітамін д не наситив тебе більшою радістю? — знущається. — Все така ж похмура, як і раніше.  

Джейкоб не вирізнявся особливою дружелюбністю зі мною. Але я й не прагнула порозумітися з ним, навіть якщо він хлопець моєї найкращої подруги. Він усе ще не викликав у мене довіри, але поки що я не спіймала його ні на чому такому, що могла б висунути Хлої щодо його вірності їй.