Розділ 1

– Юль, у тебе все готово? Автомобіль чекає! – кричить батько на всю квартиру. Я ж лише зітхаю, притискаючи до себе наляканого кота Тома, який, як і я, не розуміє, що тут відбувається. З сумом поглядаю на кілька коробок, що стоять посеред моєї кімнати, і плакати хочеться. Я не планувала цей переїзд і була б щасливою залишитися тут. Тільки тато явно не оцінить мої бажання, та й я не готова відпускати його самого. 

– Все готово! – кричу. – Нехай забирають!

Разом з Томом залишаємо кімнату, і в коридорі зіштовхуюсь з вантажниками. Тато все контролює, стоячи біля вхідних дверей. Він у мене високий, широкоплечий чоловік з блакитними очима та борідкою. Саме робота тата змусила нас різко змінити своє життя. Жила я вісімнадцять років у рідному місті та вступила до університету, про який мріяла, а в один момент тата підвищили та перевели на роботу в інше місто. Він у мене поліціянт. Слідчий карного розшуку. Мої подруги завжди захоплювалися ним, а друзі трохи побоювалися. 

– Ти як? – питає, почесавши рудого Тома за вухом. 

– Жити буду, – хмикаю. Тато сильно хвилюється через цей переїзд, тому що знає, як сильно я не хочу змінювати своє життя. 

– Тобі сподобається у столиці, люба, – торкається широкою долонею моєї потилиці.

– Знаю-знаю, там більше перспектив, – повторюю його улюблені слова. – Я впораюсь, тату. Все не так страшно. До речі, скільки у нас часу? Хочу з друзями попрощатись.

– Пів години є точно, – відповідає. – Біжи!

Він забирає у мене Тома, а я цілую його в щоку та швидко взуваю кеди. Знаю, що друзі зараз у парку, тому перебігаю дорогу і біжу туди. 

Велику та шумну компанію бачу ще здалеку. Хочу усміхнутися, але не виходить. Губи наче паралізувало… Хочеться плакати, адже через кілька годин мене вже тут не буде.

– Юлько! – кричить моя найкраща подруга Женя і міцно мене обіймає. – А ми вже і не сподівалися, що ти прийдеш. 

– Тато дав мені пів години, – відповідаю і по черзі обіймаю всіх друзів. Коли ж настав час обійматися з Денисом, хлопцем, який мені дуже подобається, він робить це дуже обережно і цілує мене в щоку. Я впевнена, що, залишившись тут, могла б отримати від нього пропозицію зустрічатися. А так… цей красень дістанеться комусь іншому…

– Ти ж не забудеш нас? – питає Денис. – Я буду тобі телефонувати.

– А я тобі, – відповідаю впевнено. – Відчуваю, що у столиці мені буде дуже важко. Там же одні мажори та багатії. 

– Якщо хтось образить – одразу кажи мені! – випалює Денис.

– Для подібного у неї тато є! – хмикає Женя, і всі її підтримують. 

Тут я також не можу сперечатись. Тато завжди мене захищав і оберігав. А коли померла мама, ця опіка стала гіперсильною. 

Доводиться повертатися, тому що телефонує тато. Вкотре всіх обіймаю і, поки повертаюсь додому, намагаюсь стримувати сльози. Якщо тато побачить, що я плакала, відмовиться від посади та переїзду. Він це може, лиш би я була щасливою. А я хочу, щоб щасливим був він. Я ж чудово знаю, як довго він чекав на це підвищення. 

Тато вже сидить у старенькому позашляховику, а в мікроавтобус вантажать останні коробки. Сідаю на переднє пасажирське сидіння і намагаюсь не дивитися у його бік. 

– Як все минуло? Попрощались? – питає перед тим, як рушити. 

– Ага, – кажу аж занадто бадьоро. – Можемо їхати. 

Тато киває, і автомобіль спочатку смикається, а тоді таки рушає. Здається, йому стільки ж років, як татові. Принаймні за стану так точно. Тільки от тато не поспішає купувати щось новіше, аргументуючи це тим, що цей автомобіль як пам'ять. 

Дорога займає понад три години. За цей час встигаю виспатись і перевірити всі соціальні мережі. Нічого не змінилося, життя продовжується. І лише у мене зараз переломний момент. Я не знаю, що чекає мене там, в іншому місті. 

Тішить хоча б те, що на навчання я піду як усі – першого вересня, і буду такою ж новенькою, як усі інші. Не люблю виділятись, адже мене завжди називали хорошою дівчинкою. А я така, як є, і моїм друзям саме такою і подобаюсь. Шкода лише, що друзі залишилися там, а я тепер тут… у великому місті, де діють зовсім інші правила. 

Наша нова квартира знаходиться у спальному районі міста. Речі ще не привезли, тому ми з татом спочатку удвох розглядаємо її. Простора, трикімнатна, зі свіжим ремонтом. У мене буде своя кімната з виглядом на двір і дитячий майданчик.

– Як тобі? – питає тато. Помітно, що він хвилюється. Хоче, щоб мені все сподобалося. 

– Гарно, – відповідаю. Том треться до моєї ноги й також зацікавлено розглядає своє нове житло. 

Тато хоче ще щось сказати, але не встигає. Йому телефонують, і він йде на кухню, щоб поговорити. 

– Ну що? Подобається тобі тут? – сідаю просто на підлогу і пригортаю до себе рудого. Котик муркоче і торкається моєї щоки своїм мокрим носом. – Схоже, ти в захваті. 

– Люба, мені треба на роботу поїхати! – тато повертається схвильований, і я його розумію. Здається, скоро відбудеться знайомство з колективом. 

– Звісно, їдь, – кажу.

– Запасні ключі від дверей у моїй кімнаті. Дочекайся, коли привезуть речі, а тоді можеш прогулятись, – тато обіймає мене міцно і йде, а я йду у його кімнату і забираю з тумби ще одну зв'язку ключів. Я дійсно збираюся прогулятись, адже сидіти в чотирьох стінах не хочу. А ще треба в магазин сходити та купити щось поїсти. Собі та Тому.