6.2

Я різко розплющую очі й хапаю ротом повітря, наче потопельниця, що виринула із чорної глибини.

Мої руки судомно тягнуться до лівого плеча, пальці очікують відчути липку гарячу кров, розірване м'ясо та пекучий холод кислоти Смарагдового Різника. Готуюся закричати від болю... але під моїми долонями лише гладенька шкіра і м'яка нічна сорочка.

Я сиджу на своєму ліжку, а в ногах, згорнувшись теплим калачиком, спокійно сопе Сніжок.

Дихаю так важко, ніби щойно пробігла милю. Озираюся довкола. Це моя кімната. Ранкове сонце ледь пробивається крізь штори. Невже це був просто сон? Такий яскравий, деталізований жах? Але ж я досі відчуваю фантомний сморід гнилого листя та кислоти. Я пам'ятаю розбите скло, рев монстра і синій вогонь Алукарда. Пам'ятаю його відчайдушний крик.

Раптом лунає чіткий, ритмічний стукіт у двері.

Двері відчиняються, і до кімнати входить старша покоївка, тримаючи в руках сукню.

- Доброго ранку, пані Розпоряднице, - каже вона зі знайомою шанобливою інтонацією. - Сподіваюся, ви добре спали після вчорашнього першого випробування. Його Високість просив передати, що чекає вас у своєму кабінеті за півгодини. Ось ваша сукня на сьогодні.

Вона кладе на ліжко цупку темно-зелену сукню без зайвих мережив. Практичну сукню для роботи.

Я дивлюся на тканину, і по спині пробігає неприємний холодок. Це дежавю... Вона сказала ці самі слова слово в слово. Я вже одягала цю сукню. Я вже чула цю фразу.

- Яке... яке сьогодні число? - запитую я, і мій голос зрадницьки тремтить.

Покоївка здивовано кліпає очима і називає день тижня і вчорашню дату.

Мене кидає в жар. Це не міг бути віщий сон! Я пам'ятаю кожен крок до Оранжереї, усю розмову з головним садівником. Маю перевірити… Якщо все повторюється, то зараз Алукард має розповісти мені про "Лабіринт Ілюзій" і відправити туди.

Я біжу коридорами до Східної вежі. Вартові біля його кабінету пропускають мене так само як... учора.

Я штовхаю масивні двері й завмираю на порозі.

Алукард стоїть біля столу, схилившись над розгорнутою схемою палацових територій. Але він виглядає... інакше. Якщо "минулого" разу він здавався просто втомленим від війни, то зараз він виглядає жахливо. Його шкіра набула сіруватого відтінку мерця, під очима залягли глибокі, чорні тіні, наче він не спав тиждень. Зазвичай ідеальна постава зараз зсутулена, ніби на його плечах лежить вага цілої гори. Він дихає важко, з легким хрипом.

- Ваша Високосте... - виривається в мене. - Що з вами?

Він різко випростовується, намагаючись повернути собі звичний владний вигляд, але рух виходить рвучким.

- Я в порядку, Розпоряднице, - його голос звучить глухо, наче з-під землі. - Добре, що ти прийшла. У нас зміна планів. Друге випробування... переноситься.

Моє серце пропускає удар.

- А як же Королівська Оранжерея? Лабіринт Ілюзій? - випалюю я, дивлячись на зелену зону на його карті. - Мені потрібно йти туди з містером Тіггсом...

- НІ! - він гаркає так несподівано і голосно, що я відсахуюсь. Його кулак з гуркотом опускається на стіл. - Ти не підеш в Оранжерею! Ні сьогодні, ні коли-небудь інше. Вона зачинена. Я наказав запечатати двері магічним свинцем.

Він відвертається від мене, дивлячись у вікно, і я бачу, як напружено здіймається його спина.

- Ти проведеш цей день у Західному крилі. Займешся інвентаризацією білизни або... або йди на кухню, порахуй срібні ложки. Мені байдуже. Головне - не виходь за межі житлового корпусу. Це наказ, Селіє.

Пазл у моїй голові, який так довго не складався, раптом спалахує сліпучим, жахливим розумінням.

Усе зійшлося! Дежавю. Мої яскраві спогади про біль. Його раптове, катастрофічне виснаження. Його категоричний наказ уникати Оранжереї - місця, де я померла.

І ті слова, які він сказав після отруєного кубка: "Ти могла знову загинути".

- Ви... - мій голос падає до ледь чутного шепоту. Я підходжу ближче. - Ви повернули час назад?

Алукард мовчить, але його щелепа зціплюється так міцно, що біліють жовна.

- Це був не сон! - мій голос зривається на крик, по щоках котяться сльози. Я хапаюся за своє ліве плече. - Я пам'ятаю Смарагдового Різника! Я пам'ятаю біль! Навіщо ви це робите?! Хто я така, що ви відмотуєте час, щоб врятувати мене?! Ця магія... вона ж випиває з вас життя!

Він розвертається так різко, що я ледь не падаю. Він хапає мене за плечі - обережно, але міцно - і його темні, втомлені очі впиваються в мої.

- Ти не проста Розпорядниця, - карбує він кожне слово, і в його голосі бринить такий відчай, що мені стає важко дихати. - Але якщо ти хочеш дожити до моменту, коли дізнаєшся правду, ти робитимеш те, що я кажу. Ти підеш у житлове крило і не висунеш звідти носа. Зрозуміла?

Він відпускає мене, відвертається і жестом показує на двері. Аудієнцію закінчено.

Я вибігаю з кабінету, не розбираючи дороги. Сльози застилають очі, а в голові паморочиться. Я маю з кимось поговорити, інакше просто збожеволію.

Марі… Мені потрібна Марі. Її спокійна розсудливість, її тепла усмішка. Вона єдина в цьому палаці, хто мене розуміє.