3.3

Прокидаюсь я не від холоду чи криків наглядача, а від дотику сонячного променя до щоки. Я різко сідаю на ліжку, серце шалено калатає - перша думка: я проспала молитву, і батько зараз візьме різку.

Але замість облупленої стелі моєї кімнати чи кам’яного склепіння каземату наді мною нависає балдахін із важкого оксамиту кольору нічного неба. Простирадла під пальцями шовкові, прохолодні й пахнуть лавандою.

Я в покоях, куди вчора мене привів Його Високість. Спогади вчорашньої ночі навалюються лавиною: вогонь, політ на демонічному коні, його погрози й обіцянки.

Двері беззвучно відчиняються. До кімнати, наче тіні, впливають три дівчини в однакових сірих сукнях і білих накрохмалених фартухах.

- Доброго ранку, пані, - каже старша з них, роблячи кніксен. Вона не дивиться мені в очі. - Його Високість наказав підготувати вас. У вас година.

Мене не питають, чого я хочу. Мене беруть в облогу.

Ванна кімната більша за всю нашу кухню вдома. Мене миють, наче ляльку, натирають жорсткими мочалками, змиваючи бруд дороги, кров і запах в’язниці. Вода гаряча, з піною, що пахне трояндами. Я вперше в житті приймаю ванну, де води по шию, а не по кісточки в дерев’яній балії.

Потім - одягання. Ніяких корсетів, що перекривають подих. Мені дають сукню суворого крою, темно-синю, майже чорну, з високим коміром і довгими рукавами. Тканина дорога, але фасон... це одяг для роботи. Моє волосся, яке зазвичай стирчить в усі боки, змащують пахучою олією і заплітають у тугу, ідеальну косу, яку вкладають короною навколо голови.

Сніданок приносять прямо в кімнату - срібна таця з тостами, яйцями та фруктами, назв яких я навіть не знаю. Я з’їдаю все до останньої крихти, бо звичка не залишати їжу сильніша за страх.

- Його Високість чекає у Залі Ради, - повідомляє покоївка, коли я допиваю чай.

Мене ведуть нескінченними коридорами. Палац величезний, але якийсь... занедбаний. Я помічаю пил на рамах картин, павутиння у високих кутках, плями кіптяви на стінах біля смолоскипів. Слуги, що трапляються нам назустріч, виглядають сонними й неохайними. Мої пальці сверблять від бажання клацнути й виправити все це Puro, але я стримуюсь.

Двері Зали Ради відчиняють вартові.

Всередині панує напруга, густіша за вчорашній дим. За довгим столом із червоного дерева сидять десяток чоловіків і жінок - пихатих, напудрених, у шовках і мереживах. Вони шепочуться, шелестять паперами.

На чолі столу, наче чорна скеля серед квіткової клумби, сидить Його Високість Алукард вайл Зайнелл.

Сьогодні він виглядає ще більш загрозливо. Ідеально поголений, у чорному камзолі із срібною вишивкою. Його пальці нервово постукують по столу.

Коли я входжу, всі замовкають. Десятки очей впиваються в мене, оцінюючи, зважуючи, засуджуючи. "Хто це?" "Чергова фаворитка?" "Чому вона в одязі економки?"

Я завмираю біля дверей, не знаючи, куди себе діти. Мені хочеться стати невидимою, злитися зі шторою.

- А, нарешті, - голос принца Алукарда розрізає тишу. Він навіть не дивиться на мене, гортаючи якісь звіти. - Підійди, Селіє.

Я на ватяних ногах підходжу до столу.

- Панове, - принц підіймає очі на присутніх. Його погляд холодний і важкий. - Ви всі скаржитеся, що організація Відбору - це пекельна праця. Що слуги крадуть, покоївки пліткують, а наречені, які почнуть прибувати завтра, з’їдять нас живцем своїми примхами. Ви кажете, що в замку хаос.

- Ваша Високосте, - обережно вставляє чоловік із подвійним підборіддям і в перуці, що з’їхала набік. - Це природно. Сто претенденток! Це логістичний кошмар. Ми не встигаємо підготувати покої, кухня не справляється...

- Ви не встигаєте, бо ви некомпетентні, - відрізає Алукард. Чоловік червоніє і замовкає. - Мені набридло слухати про проблеми. Мені потрібні рішення. І я знайшов одне.

Він вказує рукою на мене.

- Знайомтеся. Селія вайл Літтерман. Відсьогодні вона - Головна Розпорядниця Відбору.

У залі западає мертва тиша. Я відчуваю, як у мене відвалюється щелепа. Хто я?!

- Ваша Високосте, це жарт? - пирхає жінка з високою зачіскою. - Ця... дитина? Вона виглядає так, наче сама вперше бачить виделку. Як вона може керувати штатом прислуги й слідкувати за етикетом?

Алукард повільно повертає до неї голову.

- Селіє, - каже він спокійно, ігноруючи жінку. - Подивись на цей стіл. Що ти бачиш?

Я розгублено дивлюся на стіл. Він завалений картами, сувоями, чорнильницями, крихтами від печива. На скатертині - свіжа пляма від вина біля ліктя того самого товстуна.

- Я бачу безлад, Ваша Високосте, - чесно кажу я. - Чорнило може залити важливі укази. Крихти приваблюють комах. А пляма від вина на оксамиті свідчить про неповагу до королівського майна.

- Виправ це, - наказує він.

- Але як... - починає жінка.

Я глибоко вдихаю. Страх відступає перед звичкою. Бруд дратує мене більше, ніж ці пихаті аристократи.

Простягаю руку до столу.

- Ordo et Munditia, - шепочу я.