3.2

Синє полум’я реве за нашими спинами, пожираючи камінь так, наче це сухий хмиз. Жар від нього не пече, морозить. Від цієї холодної, лютої магії шкіра вкривається сиротами, а повітря пахне грозою.

Я не можу відвести погляд від його обличчя. У відблисках цього пекельного вогню його риси здаються висіченими з обсидіану. Він не дивиться на пожежу, яку сам же й спричинив. Для нього це вже минуле. Його увага зосереджена на дорозі й на мені.

Він несе мене легко, наче я пір’їна, хоча моє тіло важке від втоми й болю. Я притискаюся щокою до шкіряного обладунку, відчуваючи під ним розмірене, потужне серцебиття. Воно не прискорене. Цей чоловік щойно спалив десяток людей живцем, а його пульс навіть не змінився.

Ми підходимо до коня, що прив’язаний біля самотнього дерева подалі від посту. Величезний вороний жеребець, висотою в холці вищий за будь-якого коня, якого я бачила в селі. Його очі горять червонуватим вогнем, а з ніздрів виривається пара, схожа на дим.

Тварина б’є копитом землю, коли ми наближаємося, і шкірить зуби, але Принц кидає коротку фразу незнайомою мені гортанною мовою. Жеребець завмирає, схиляючи масивну голову.

- Тримайся, - наказує він.

Він підсаджує мене в сідло. Воно жорстке, військове, без жодних зручностей для дам. Я хапаюся за луку, намагаючись не впасти, коли світ пливе перед очима. Принц застрибує позаду мене одним плавним рухом. Його руки охоплюють мене з обох боків, беручи повіддя. Я опиняюся в кільці його тіла, затиснута між ним і гривою звіра.

- Вперед! - гаркає він.

Кінь зривається з місця не в галоп, а в якийсь шалений кар’єр. Земля розмивається під копитами. Вітер б’є в обличчя, намагаючись вибити дух, але широкі плечі Принца за моєю спиною слугують щитом.

Ми мчимо в темряву, і тільки тепер, коли адреналін трохи відступає, до мене повертається здатність мислити.

- Ви... - мій голос ледь чутний через свист вітру. - Ви знали, де я. Як?

Я повертаю голову, намагаючись зазирнути йому в очі.

- Ви завжди знали, де я. Навіть у тому лісі, і у шинку.

Він мовчить деякий час, дивлячись тільки вперед. Його щелепа напружена.

- Монета, - кидає він нарешті. Одне слово, яке пояснює все.

Мене наче струмом б’є! Та золота монета, що він залишив на столі. Та, яку батько з жадібністю схопив і носить у кишені... Ні, чекайте. Батько залишив її вдома? Чи...

Я згадую ранок від’їзду. Мати давала мені сумку…

Гарячково мацаю свою сумку, яка дивом залишилася на плечі. В маленькій внутрішній кишені пальці намацують холодний метал.

- Ви... ви стежили за мною? - шепочу я, відчуваючи, як вдячність за порятунок змінюється липким холодом усвідомлення.

Принц гмикає.

- Ти думала, я розкидаюся золотом перед кожним зустрічним селянином, який нагодує мене черствим хлібом? - його голос жорсткий, в ньому немає жалю. - Я відчув твою магію тієї ночі в стайні. Дрібну, побутову, але... специфічну. Ти змогла відновити розбите. Порушила закон ентропії, навіть не усвідомлюючи цього. Таких, як ти, мало. Я не міг дозволити тобі просто зникнути в лісах.

- То ви... ви хотіли забрати мене відразу?

- Я хотів перевірити, на що ти здатна. І ти мене розчарувала, - він різко смикає повіддя, змушуючи коня повернути на лісову стежку. - Ти дозволила розбійникам спіймати себе. Як і дозволила солдатам принизити себе. У тебе є сила, але немає характеру. Ти наче дитина з зарядженим мушкетом. Небезпечна для себе і марна для мене.

Його слова жалять боляче, ніж ляпас. Я знову згадую Елеонору. "У тебе є сила, але немає характеру".

- Я не просила про цю силу! - вигукую я, і сльози знову навертаються на очі. - Я хотіла просто жити спокійно!

- Спокій для вівець, - відрізає він. - А ти вже в моїй зграї, хочеш ти цього чи ні.

Попереду з’являються вогні. Столиця. Величне місто, яке розкинулося на пагорбах. А над ним, наче корона на голові велетня, сяє Палац. Він величезний, з гострими шпилями, що пронизують небо, і стінами, які здаються неприступними.

Ми не їдемо до головних воріт. Принц спрямовує коня до бічної стіни, де в густій тіні ховається непримітний прохід. Вартові там виструнчуються, лише побачивши його силует, і відчиняють ворота без жодного слова.

Ми в’їжджаємо на внутрішнє подвір’я, вимощене чорним каменем. Тут тихо й порожньо. Жодних слуг, жодних придворних. Тільки камінь і місячне світло.

Він зупиняє коня і зістрибує на землю першим. Потім простягає руки до мене. Я вагаюся мить, але сил сперечатися немає. Сповзаю в його руки, і мої ноги підгинаються, відмовляючись тримати мене.

- Я можу йти сама, - брешу я, чіпляючись за його плечі.

- Звісно, - іронізує він і знову підхоплює мене на руки. - Саме тому ти висиш на мені, як мішок з вівсом.

Він несе мене темними коридорами, оминаючи парадні зали. Ми підіймаємося гвинтовими сходами все вище й вище. Стіни тут прикрашені гобеленами із зображенням битв драконів. Це його територія. Його лігво.

Він штовхає ногою важкі подвійні двері й вносить мене у величезну кімнату. Тут пахне сандалом, шкірою і знову грозою. Посеред кімнати стоїть ліжко під балдахіном, розміром з нашу сільську хату, а в каміні горить справжній вогонь - теплий, помаранчевий.