3.1

Мене штовхають у темряву, і я падаю на коліна, збиваючи їх об кам’яну підлогу. Повітря тут затхле, важке, просякнуте запахом немитих тіл і старого страху. Двері за моєю спиною зачиняються з важким гуркотом, що звучить як вирок. Клацає засув.

Я залишаюся сам на сам із "Щурячою мордою".

У тьмяному світлі смолоскипа, що чадить у коридорі й кидає слабкі відблиски крізь ґрати у дверях, його обличчя виглядає ще більш хижим. Він повільно знімає шкіряні рукавиці, не зводячи з мене масних очей.

- Ну що, пташко, - його голос тихий, вкрадливий, від нього по спині біжать мурашки. - Почнемо "допит"? Розкажеш мені, де ти вкрала той лист, а я подумаю, наскільки глибоко тебе треба... перевірити.

Він робить крок до мене. Я відповзаю назад, поки не впираюся спиною в холодну, вологу стіну. Мені нікуди тікати.

- Не підходьте, - мій голос зривається на писк. - Я казала правду!

- Правду кажуть тільки тоді, коли стає дуже боляче, - він усміхається, оголюючи гнилі зуби, і тягнеться до зав'язок моєї сукні - тієї самої зеленої сукні, яку дала мені Марі.

Це стає останньою краплею. Страх, що сковував мене, раптом вибухає пекучим гнівом. Я більше не буду жертвою… Не сьогодні!

Дивлюся на підлогу каземату. Вона вкрита товстим шаром бруду, пилу та соломи. Я все життя вчилася прибирати бруд. Що ж, настав час генерального прибирання.

- Excute sordes! - вигукую я, викидаючи руки вперед.

Це дрібна магія, побутова, не бойова. Але коли в неї вкласти весь відчай загнаного звіра, вона стає зброєю.

Бруд під ногами солдата оживає. Пил підіймається густою, непроглядною хмарою, забиваючи йому очі, ніс і рот. Солома злітає в повітря гострими голками, впиваючись в його обличчя.

Він реве від несподіванки й болю, хапаючись за очі.

- Ах ти ж відьма! - кашляє він, випльовуючи бруд. - Сюди! До мене! Вона чаклує!

Він сліпо махає руками, намагаючись схопити мене, але я відкочуюся вбік. Я намагаюся застосувати ще щось - змусити його чоботи ковзати, або ремінь луснути, - але страх блокує мої сили.

Двері камери відчиняються з гуркотом. Всередину ввалюються ще троє солдатів. Вони бачать свого командира, який кашляє в хмарі пилу, і мене, притиснуту до стіни.

- Взяти її! Вона небезпечна!

На мене навалюються з усіх боків. Грубі руки викручують мені суглоби, притискають обличчям до брудної підлоги. Я пручаюся, кусаюся, кричу, але їх занадто багато.

- Надягніть на неї залізо! - гаркає Щуряча морда, протираючи червоні очі. - Воно заблокує її фокуси. А потім я з нею розберуся по-справжньому.

Холодні, важкі наручники замикаються на моїх зап'ястях. Я миттєво відчуваю, як тепле джерело магії всередині мене гасне, придавлене вагою металу. Тепер я беззахисна.

Мене ривком підіймають на ноги. Солдат заносить руку для удару, щоб "заспокоїти" мене. Я заплющую очі, готуючись до болю.

І в цей момент світ здригається.

БУМ!

Звук такий, наче в будівлю влучило гарматне ядро. Двері каземату - масивні, дубові, оковані залізом - вилітають всередину разом із петлями та шматками кам'яної кладки, врізаючись у протилежну стіну.

Солдати, що тримали мене, відпускають руки й хапаються за зброю, але їхні рухи повільні й невпевнені.

У проломі, заповнюючи собою весь простір, стоїть Він.

Велетень. Гість зі стайні. Месник із шинку. На ньому той самий темний плащ, але тепер він відкинутий назад, відкриваючи дорогі шкіряні обладунки, на яких викарбувано золотого дракона. Його обличчя - це маска холодної, нелюдської люті. Очі горять таким темним вогнем, що, здається, випалюють повітря навколо.

У камері стає так тихо, що чути, як осідає пил.

А потім відбувається неможливе.

Солдати - ті самі, що хвилину тому збиралися мене катувати, - бліднуть так, наче побачили саму Смерть. Їхні мечі з дзенькотом падають на підлогу. Вони один за одним падають на коліна, втискаючись лобами в бруд.

- Ваша... Ваша Високосте... - белькоче Щуряча морда, і його голос тремтить від тваринного жаху. - Ми не знали... Ми думали...

Моє серце зупиняється. Мозок відмовляється сприймати почуте.

Високосте?

Я дивлюся на чоловіка, який затуляє собою світло. Велетень, що ночував у соломі. Який цілував мене в темряві. Який убив десяток розбійників. Якого пані Елеонора оглушила дошкою.

Він - принц? Член королівської родини? Чи не той самий Принц-дракон, що влаштовує Відбір?

У мене паморочиться в голові. Як? Чому? Чому він переслідує мене? Як він знаходить мене щоразу? Я ж ніхто! Я просто Селія!

Він переступає поріг, ігноруючи тих, хто плазує перед ним. Його погляд знаходить мене - скорчену в кутку, в брудній сукні, з наручниками на руках. На мить його очі звужуються, і я бачу в них спалах болю, але він миттєво змінюється крижаною люттю.

Він переводить погляд на командира солдатів.