Розділ 3.

Коли я, затинаючись від хвилювання і стискаючи холодними пальцями край пледа, вимовляю своє припущення про участь у відборі, в кабінеті полковника повисає тиша. Пані Елеонора дивиться на мене, кліпаючи очима, а потім тишу розриває її дзвінкий, нестримний сміх.

Вона сміється так щиро, відкидаючи голову назад, що навіть Марі, яка дрімала в кріслі, злякано здригається і розплющує очі.

- Ох, дитино! - видихає полковниця, витираючи сльози, що виступили в куточках очей. - Ти - і королівський відбір? З твоїм-то латаним плащем, манерами заляканого горобця і повною відсутністю родоводу? Вибач за прямоту, люба, але туди їдуть герцогині, які з пелюшок вчаться тримати спину так, ніби проковтнули шпагу. А ти... ти просто мила сільська дівчинка, яка дивом вижила в бійці.

Мої щоки спалахують вогнем сорому. Я ж знала, що це дурна думка… Опускаю очі, ховаючи погляд, і мовчки лізу в свою брудну сумку. Тремтячими руками я дістаю звідти зім'ятий, трохи заплямований кров'ю лист з надірваною печаткою і мовчки кладу його на полірований стіл перед Елеонорою.

Сміх полковниці обривається так само раптово, як і почався.

Вона кидає погляд на пергамент, і я бачу, як змінюється її обличчя. Зневажлива веселість зникає, поступаючись місцем шоку, а потім - глибокій, зосередженій серйозності. Вона бере лист, перевіряє печатку, проводячи по ній пальцем, і бігає очима по каліграфічних рядках.

- Осяйний... - шепоче вона, і в кімнаті стає дуже тихо. Чути лише тріск дров у каміні. - Це справді наказ. "Особливе доручення"... Так вони це називають, коли не хочуть сіяти паніку. Селіє, ти хоч розумієш, що це означає?

Я хитаю головою.

- Це означає, що в тобі тече кров, про яку твої батьки, можливо, забули тобі сказати. Або ж у тобі є сила, яку помітили королівські Шукачі.

Вона дивиться на мене тепер зовсім інакше. Не як на безпритульне кошеня, яке треба нагодувати, а як на солдата, якого відправляють на передову з дерев'яним мечем.

- Гаразд, - її голос твердішає, набираючи командних ноток. Вона різко встає. - Альберте! - гукає вона чоловіка, який саме заходить у кабінет. - Нам потрібен твій екіпаж. Найкращий. І охорона до столиці. Ми виїжджаємо на світанку.

- Але, Елеоноро, ти ж втомилася... - починає полковник.

- Жодних "але"! Ця дівчина, - вона вказує на мене перстом, наче на стратегічний об'єкт, - їде на Відбір. І якщо вона з'явиться там у такому вигляді, це буде ганьба для всього жіноцтва. Марі, діставай свою запасну зелену сукню. Ми будемо робити з Селії леді. Просто зараз.

Наступного ранку ми покидаємо гарнізон не в старому поштовому диліжансі, а в добротному приватному екіпажі з м’якими ресорами й оксамитовими сидіннями. Попереду і позаду нас їдуть четверо вершників у мундирах гарнізону - ескорт, який виділив полковник.

Я сиджу навпроти Елеонори та Марі, одягнена в чужу сукню. Вона трохи тисне в грудях, але тканина така приємна на дотик, що я боюся зайвий раз поворухнутися.

Решту дороги, поки за вікнами миготять похмурі ліси й сірі села, пані Елеонора влаштовує мені справжнє пекло. Вона вчить мене, як правильно сидіти, як тримати руки, як дивитися співрозмовнику в очі (всупереч порадам бабусі Агнеси), як усміхатися лише кутиками губ.

- Виделка - це не лопата, Селіє! - гримає вона, коли ми обідаємо в кареті холодним м'ясом. - А коли входиш у кімнату, ти не крадешся, ти пливеш!

Я слухняно киваю, повторюю рухи, намагаюся запам'ятати тисячу правил, від яких пухне голова. Але мої думки... вони далеко звідси.

Вони все ще там, у напівзруйнованому шинку, серед запаху диму і крові.

Перед очима стоїть Його обличчя. Той велетень. "Гість". Хто він такий? Чому він прийшов туди? Він запитав: "Де дівчина з диліжанса?". Він шукав мене.

Навіщо? Щоб врятувати? Чи щоб убити?

Я згадую, як він дивився на мене перед тим, як полковниця оглушила його дошкою. У його очах не було злості. Там було щось схоже на... впізнавання? Полегшення? Чи це моя хвора уява малює романтичні картинки там, де була лише холодна жорстокість вбивці? Я досі відчуваю фантомний дотик його руки на моїй талії тієї ночі в стайні. І від цього спогаду мене кидає то в жар, то в холод.

- Ти знову тремтиш, - тихий голос Марі вириває мене з роздумів.

Вона сидить поруч, її дотик теплий і заспокійливий.

- Все позаду, Селіє, - шепоче вона. - Ми їдемо в столицю. Там безпечно. Там палац, бали, музика... Ти забудеш це як страшний сон. І ми будемо там разом. Мама допоможе тобі.

Я вдячно усміхаюся їй. За ці два дні ці двоє чужих людей - сувора, але справедлива Елеонора і тиха, ніжна Марі - дали мені більше тепла, ніж рідні батьки за все життя. Я вперше відчуваю, що я не сама. Що світ не складається лише з вимог і покарань.

- Дякую, - шепочу я. - Я не знаю, що б я без вас робила.

Карета починає сповільнюватися.

- Під'їжджаємо до зовнішнього периметра столиці, - оголошує пані Елеонора, визираючи у вікно. - Зараз буде перевірка документів. Марі, поправ зачіску. Селіє, витри носа і сиди з гідністю. Пам'ятай, ти - леді.

Карета зупиняється. Ми стоїмо перед масивним кам'яним мостом, який охороняють не звичайні вартові в яскравих мундирах, а солдати в темно-сірих обладунках. На їхніх плащах вишитий символ - око, що бачить усе. "Шукачі". Вони підпорядковуються не армії, а Таємній Канцелярії.