2.4

Ніч перетворюється на розмиту пляму з чорних дерев, свисту вітру у вухах і шаленого стукоту кінських копит.

Я не пам'ятаю, скільки ми їдемо. Мої стегна печуть вогнем, пальці заклякли в гриві коня, а кожен м'яз тіла кричить про помилування. Але я не смію зупинитися. Позаду - смерть і палаючий шинок. Попереду - спина жінки, яка виявилася хоробрішою за всіх чоловіків, яких я знала.

Наша рятівниця - пані Елеонора (так вона назвалася, коли ми трохи зменшили темп) - веде нас впевнено, наче бачить дорогу крізь темряву котячим зором. Вона не панікує, не озирається, а просто виконує тактичний маневр відступу.

Коли небо починає сіріти, попереджаючи про світанок, ми виїжджаємо на пагорб. Внизу, в долині, видніються кам'яні мури, над якими майорить королівський стяг. Гарнізон.

- Майже прийшли, дівчата, - кидає пані Елеонора через плече. Її голос хрипкий, зачіска остаточно розпалася, але спина все така ж пряма. - Тримайтеся.

Вартові біля воріт спочатку наставляють на нас арбалети, але варто пані Елеонорі гаркнути своє ім'я і звання чоловіка, як ворота відчиняються з такою швидкістю, ніби сама королева приїхала з візитом.

Нас знімають з коней. Мої ноги підгинаються, і я ледь не падаю в багнюку, але міцні руки солдата підхоплюють мене. Нас ведуть у теплі приміщення, дають гарячої води й ковдри.

Через годину ми сидимо в кабінеті полковника - чоловіка з сивими вусами, який дивиться на свою дружину з сумішшю жаху і безмежного обожнювання. Поки він віддає накази про пошук розбійників (і того "велетня-вбивці"), ми гріємо руки об кухлі з трав'яним чаєм.

Марі, донька пані Елеонори, дрімає в кріслі, загорнута в плед. Я ж не можу заснути. Адреналін все ще гуляє в крові.

Я дивлюся на жінку навпроти. Вона витирає бруд з обличчя вологою тканиною, і тепер, у безпеці, я бачу, як тремтять її руки. Вона не залізна, а просто змусила себе бути такою.

- Пані Елеоноро, - тихо починаю я.

Вона підводить на мене втомлені очі.

- Чому ви це зробили? - запитую я, і голос мій зривається. - Чому повернулися за мною? Ви могли втекти з Марі відразу. Я вам ніхто, просто попутниця з дешевого місця в диліжансі.

Вона відкладає тканину і дивиться на мене довго й уважно. У цьому погляді немає жалю, лише глибоке, материнське розуміння.

- Селіє, - каже вона м'яко. - Чужих дітей не буває.

Я кліпаю, відчуваючи, як до горла підступає ком.

- Я бачила, як твої батьки проводжали тебе, - продовжує вона, і в її голосі з'являються сталеві нотки гніву. - Вони кинули тебе в ту карету, як непотрібне кошеня. Без захисту, без грошей, навіть без напуття. Коли почалася різанина... я побачила дитину, яку нікому захистити. Я не змогла б жити далі, знаючи, що покинула тебе там на розтерзання. Жодна матір не повинна так чинити.

Сльози, які я стримувала всю ніч, нарешті котяться по щоках. Я звикла, що я – тягар, зайвий рот. А ця чужа жінка ризикувала життям заради мене просто тому, що я в її очах - дитина.

- Дякую, - шепочу я. - Дякую вам.

- Ну все, все, - вона махає рукою, ніяковіючи від моїх сліз. - Головне, що ми живі. Мій чоловік виділить нам супровід. Ми продовжимо шлях до столиці завтра. Запізнюватися не можна.

- Ви так поспішаєте у справах? - запитую я, витираючи очі.

Пані Елеонора зітхає і кидає погляд на сплячу доньку.

- Не ми. Марі. У нас є запрошення, - вона кривиться так, наче з'їла лимон. - Хоча я б воліла віддати її заміж за лісника, аніж везти в те зміїне кубло. Але наказ є наказ.

- Який наказ? - не розумію я.

- Королівський, звісно, - вона знизує плечима. - Марі отримала листа. Вона має з'явитися в палаці як претендентка. Принц-дракон оголосив Великий Відбір наречених.

Чашка в моїх руках денькає об блюдце.

- Відбір... наречених? - перепитую я, відчуваючи, як холод пробігає по спині.

- Саме так. Збирають дівчат з усього королівства. Благородних, з магічними здібностями, красивих... Кажуть, принцу терміново потрібна дружина, щоб зійти на трон, чи щось таке.

Світ навколо мене зупиняється.

Пазл складається в голові з лякаючим клацанням.

Королівський лист із гербом дракона. "Особливе доручення державного значення". Терміновість - три дні. Мій вік. Моя... хай і прихована, але магія.

Я згадую, як батьки зблідли. "Вони заберуть її", - казала мати.

"Особливе доручення". Невже...?

Ні, це неможливо. Я - донька збіднілих дворян із глухого села. Я сіра миша… Я ніхто.

Але хіба в казках не так буває? Хіба принц не шукає наречену серед усіх, навіть найбідніших? Може, хтось доніс про мою магію? Або це якась лотерея?

Мої руки починають тремтіти сильніше, ніж під час нападу.

А раптом "особливе доручення державного значення" - це і є участь у відборі?!

Я дивлюся на свої грубі черевики, на просту сукню, забруднену кров'ю і багнюкою. Я маю їхати в палац, щоб змагатися за серце принца? З такими красунями, як Марі? З вищими леді?