2.3

Я затискаю рот обома долонями, щоб не видати ані звуку. Моє сховище під дубовим столом - острівець темряви посеред моря божевілля, але навіть тут я не почуваюся в безпеці. Особливо тепер, коли Він тут.

Велетень не поспішає. Він не кричить, не розмахує зброєю, як ті варвари, а рухається з жахливою, хижою грацією. Його важкі чоботи ступають по підлозі так впевнено, наче він власник цього закладу, а не випадковий гість.

Він підходить до шинквасу. Спокійно, наче навколо не лежать трупи й не кричать люди, бере чистий кухоль. Потім тягнеться до бочки з елем і відкриває кран.

Один із розбійників - той, що тримав матір дівчини в рукавичках, - оговтується від шоку.

- Ти хто такий, чорт забирай?! - реве він, кидаючись на велетня з сокирою.

Велетень навіть не повертає голови. Його ліва рука робить ледь помітний, недбалий рух. Блиск сталі - і розбійник падає, як мішок з піском. Його голова котиться під ноги мого рятівника-вбивці, але той лише переступає через неї, спостерігаючи, як піна підіймається в його кухлі.

Він робить ковток. Повільно. Смакуючи.

У шинку западає тиша. Така дзвінка, що мені здається, всі чують, як гупає моє серце об дерев’яну підлогу.

Велетень ставить кухоль на стійку. Його голос, низький і громоподібний, розбиває цю тишу на друзки:

- Де дівчина з диліжанса?

Мене наче крижаною водою облили. Він прийшов по мене. Спогад про його руки на моїй талії і той поцілунок спалахує в пам'яті.

- Взяти його! - верещить хтось із бандитів. - Він один!

Це стає їхньою фатальною помилкою.

Те, що відбувається далі, мій мозок відмовляється сприймати як реальність. Велетень перетворюється на вихор. Його меч - це продовження руки, срібний розчерк смерті. Він не б'ється, а танцює на кістках.

Перший нападник відлітає до стіни зі зламаною грудною кліткою. Другий падає, навіть не зрозумівши, що вже мертвий. Велетень рухається з нелюдською швидкістю. У кожному його ударі стільки люті й сили, що здається, він може розрубати камінь.

Він прорубує собі шлях через залу, залишаючи за собою шлейф із понівечених тіл. Він доводить, що не з ними заодно.

І він наближається до мого столу.

Коли велетень зупиняється за крок від мого сховку, я бачу носки його брудних чобіт, забризканих свіжою кров'ю. Він важко дихає, і цей звук схожий на гарчання дракона.

І повільно нахиляється.

Наші погляди зустрічаються.

У його темних очах немає люті. Там - дивна суміш полегшення і... тривоги? Він бачить мене, скорчену, тремтячу, бліду. Його рука з мечем опускається, він робить крок до мене, відкриваючи рот, щоб щось сказати.

- Селі...

БАХ!

Звук глухий, вологий і страшний.

Очі велетня закочуються. Його обличчя втрачає виразність. Він хитається, наче зрубаний дуб, і з грохотом валиться на підлогу просто переді мною. Його величезне тіло перегороджує мені вихід.

За його спиною стоїть жінка. Та сама "полковниця", матір дівчини в білих рукавичках. В її руках - масивна обробна дошка, розколота навпіл від сили удару. Її капелюшок збився набік, сукня розірвана на плечі, але в очах горить вогонь валькірії.

- Ну ж бо! - кричить вона, кидаючи уламки дошки. - Чого заклякла?! Тікаймо, поки це одоробло не отямилося!

Вона хапає мене за руку вільною долонею - сильно, боляче, надійно. Поруч з нею, бліда як смерть, стоїть її донька, притискаючи до грудей мої ж речі, які випали з диліжанса.

- Але він... - я намагаюся щось сказати, дивлячись на нерухоме тіло велетня. Він же врятував нас? Чи хотів вкрасти? В голові каша.

- Він убивця! - відрізає жінка, витягуючи мене з-під столу. - Ти бачила, що він зробив? Він би й нас покришив на капусту! Біжи!

Ми переступаємо через велетня. Я на мить затримую погляд на його обличчі - зараз, у спокої, воно здається майже мирним, незважаючи на кров на скроні. Мені хочеться перевірити, чи дихає він, але полковниця тягне мене до виходу.

Ми вилітаємо на подвір'я. Тут панує хаос. Коні, налякані запахом крові й пожежею, що починає розгоратися в стайні, б'ються в прив'язі.

- На коней! - командує моя рятівниця. Вона діє чітко, як справжній солдат. - Ти, - вона тицяє пальцем на мене, - бери гнідого. Марі, лізь на сірого. Швидко!

Я ніколи не їздила верхи без сідла. Я взагалі майже не їздила верхи. Але страх - найкращий вчитель. Хапаюся за гриву сполоханого коня, підтягуюся, використовуючи огорожу як сходинку, і якимось дивом опиняюся на його теплій, живій спині.

Жінка вже в сідлі третього коня. Вона ножем перерізає повіддя.

- Вперед! - кричить вона і б'є коня п'ятами.

Ми зриваємося з місця. Вітер б'є в обличчя, вибиваючи сльози. Ми мчимо в темряву, подалі від світла шинку, подалі від трупів, і подалі від величезного чоловіка, який прийшов по мене і якого ми, можливо, щойно вбили.

Я озираюся лише раз. Шинок палає, і в цьому червоному світлі мені здається, що у дверях знову з'являється висока постать. Але, можливо, це лише гра уяви.