2.2

Світ навколо мене розпадається на уламки криків, дзвону сталі та тваринного жаху. Я не героїня, і не воїтелька. Я лише Селія, яка вміє вишивати хрестиком і робити так, щоб суп не втікав з каструлі. Тому я роблю єдине, що підказує мені інстинкт самозбереження: намагаюся зникнути.

Поки візник хрипить десь у траві, я, як миша, сповзаю на підлогу і навкарачки повзу до протилежних дверцят. Вони напіввідчинені, і за ними - темрява лісу.

Спасіння.

Я випадаю з диліжанса на мокру траву. Холод пронизує коліна. Треба бігти. Просто в хащі, не озираючись.

- Ану стій! - груба рука хапає мене за волосся так різко, що в очах спалахують зірки.

Я скрикую, але звук губиться в загальному гаморі. Мене ривком піднімають на ноги. Переді мною - обличчя, перев'язане брудною ганчіркою, видно лише злі, налиті кров'ю очі.

- Ти куди це зібралася, кралечко? - гарчить він. Від нього тхне цибулею і немитим тілом - запах, який тепер назавжди асоціюватиметься у мене зі смертю. - Вечірка тільки починається!

Він тягне мене до шинку. Я впираюся, шкрябаю підошвами землю, але для нього я не важча за ляльку. Він штовхає двері ногою і втягує мене всередину.

Я очікую побачити зляканих людей, що ховаються під столами. Але те, що я бачу, зупиняє моє серце.

На підлозі, посеред розбитих кухлів і перевернутих стільців, лежить мій сусід. Той самий товстун, який ще пів години тому масно жартував про мої очі. Тепер його очі скляні й дивляться в нікуди, наче побачили щось, що його невимовно здивувало. З його грудей стирчить руків'я грубого кинджала.

А під ним... Осяйний…

Червона калюжа розтікається по старих дошках, густа і темна. Вона підповзає до моїх черевиків, і точно не схожа на розлите вино.

Мене накриває хвиля нудоти. Кімната починає обертатися. Руки й ноги стають ватяними, і я ледь не падаю, але залізна хватка розбійника тримає мене вертикально.

Вперше в житті я бачу смерть. Таку брудну, миттєву і жорстоку. Він просто хотів випити. Він був неприємним, липким і дурним, але він був живим. А тепер він - просто шматок м'яса на підлозі.

- Не витріщайся, тобі це не личить, - регоче мій кат, тягнучи мене далі. - Ходімо, я покажу тобі дещо цікавіше. Нагорі є м'які ліжка.

Він тягне мене до сходів.

Сенс його слів доходить до моєї свідомості крізь пелену шоку. М'які ліжка. Нагорі. Він не хоче грошей. Він хоче мене.

Жах, що сковував мене при виді крові, змінюється панікою загнаного звіра. Я починаю пручатися, б'ю його вільними руками, дряпаю його зап'ястя, але це все одно що бити скелю. Він лише сміється і сильніше стискає мою руку, аж до хрускоту.

- Люблю диких, - хрипить він, вже тягнучи мене на першу сходинку. - З вами цікавіше.

Я не можу вирватися, бо занадто слабка! Я ніхто, просто "хороша дівчинка", яка зараз зникне в одній з кімнат цього брудного шинку, і ніхто мене не врятує.

Ні!

Я дивлюся на його шию. На брудний, засалений комір шкіряної куртки, який щільно облягає його горло.

Просто тканина. Груба, шкіряна, але тканина. Я сотні разів стягувала корсети, звужувала рукави, лагодила пояси.

Я фокусую погляд на цьому шматку шкіри. Світ звужується до однієї точки. Страх трансформується в холодну, ріжучу концентрацію.

- Stringere! - видихаю я.

Комір на його шиї миттєво оживає. Він стягується, наче зашморг, зменшуючись у діаметрі з неприродною силою. Шкіра рипить.

Розбійник раптом захлинається власним сміхом. Його очі вилазять з орбіт. Він хапається вільною рукою за горло, намагаючись відтягнути комір, але невидима сила тримає міцно.

- Хххх... - з його горла виривається скрегіт.

Його хватка на моїй руці слабшає. Він падає на коліна, дряпаючи власну шию, обличчя стає багряним.

Я вириваю руку і відступаю назад, тремтячи всім тілом.

Не чекаючи, поки він оговтається або розріже комір ножем, я падаю на підлогу і, як тарган, пірнаю під найближчий масивний дубовий стіл. Там темно і пахне старим пивом. Обхоплюю коліна руками, намагаючись вгамувати дрож, що б'є мене від маківки до п'ят. Зуби цокотять так голосно, що мені здається, це чути на весь шинок.

Раптом вхідні двері знову розчиняються.

Гуркіт такий, наче їх вибили тараном. Протяг задуває свічки біля входу, але світла від каміна вистачає, щоб побачити силует.

Він заповнює собою весь дверний отвір. Величезний. Широчезний. Темний плащ, який я вже бачила. Каптур відкинутий назад.

Я затуляю рота долонею, щоб не скрикнути.

Це він!

Той самий чоловік, що ночував у нашій стайні. Той самий велетень, що вкрав мій поцілунок і залишив золоту монету. Його обличчя таке ж похмуре, вкрите щетиною, а очі сканують приміщення з тією ж холодною, професійною байдужістю. В руці він тримає довгий меч, який виблискує у напівтемряві.

Моє серце пропускає удар, а потім починає калатати з подвійною силою.