2.1

Дорога перетворюється на нескінченне катування. Сонце вже давно скотилося за обрій, пофарбувавши небо в колір синця, а ми все ще трясемося в цій дерев'яній коробці. Повітря всередині стає густим і липким, хоча за вікном холодна ніч.

Мій сусід - справжнє покарання за гріхи, про які я навіть не здогадувалася. Він займає дві третини сидіння, і його величезне, спітніле плече постійно втискає мене в стінку диліжанса. Але найгірше - це його рот, який не закривається ні на хвилину.

- Ох, які ж у нас попутниці! - гуде він, дихаючи сумішшю перегару і дешевого тютюну. - Шкіра ніжна, як вершки на молоці. Так і хочеться скуштувати... тобто, помилуватися ближче.

Він підморгує дівчині в білих рукавичках, яка сидить навпроти. Бідна мала побіліла так, що зливається зі своїм комірцем.

- А оченята! - не вгамовується товстун, облизуючи масні губи. - Такі оченята треба цілувати, щоб вони не сумували в дорозі. Гріх такій красі їхати без чоловічої опіки. Але дядько Берт про вас подбає, хе-хе.

Він тягне свою пухку руку до коліна дівчини.

- Шановний, - голос її матері лунає як клацання зведеного курка. Жінка навіть не підвищує тону, вона просто дивиться на нього поверх свого носа так, наче він - купа гною на підошві її черевика. - Якщо ваша кінцівка наблизиться до моєї доньки ще хоч на дюйм, я гарантую, що ви втратите здатність користуватися нею до кінця своїх днів. А мій чоловік, полковник королівської гвардії, подбає про те, щоб решту життя ви провели, чистячи стайні в найвіддаленішому гарнізоні півночі. Я зрозуміло висловлююсь?

У кареті западає мертва тиша. Товстун миттєво відсмикує руку, ніби торкнувся розпеченого заліза. Він бурмоче щось нерозбірливе, червоніє ще більше і, насупившись, відвертається від суворої матрони.

Але його принижена гідність вимагає реваншу. І його маленькі оченята-ґудзики повільно повертаються до мене.

Я сама. За мною немає полковника - лише сільський пастор і купа боргів.

- Ну, а ти, квіточко? - шепоче він мені на вухо, і мене пересмикує від огиди. Тепер він говорить тихше, щоб не дратувати "полковницю", але ще більш нахабно. - Ти ж не така горда, га? Тобі, мабуть, холодно біля вікна? Може, зігріти? В мене тут, під плащем, дуже затишно.

Він навалюється на мене всією вагою. Його коліно притискається до мого стегна, і цей дотик пече крізь тканину сукні. Я згадую настанову бабусі: "Стій у кутку і читай молитву Осяйному". Я зараз і так у кутку, але молитва чомусь не допомагає відсунути цю гору жиру. Я намагаюся відсунутися, втискаючись у жорстку обшивку, але діватися нікуди.

- Не чіпайте мене, - пищу я, але мій голос звучить жалюгідно.

- Тихо-тихо, не пручайся, - сопе він. - Я ж бачу, ти нудьгуєш.

Спасіння приходить несподівано. Диліжанс різко гальмує, колеса скрегочуть по гравію.

- Станція "Три Підкови"! - кричить візник. - Зупинка на пів години! Зміна коней і розвіз пошти!

Товстун невдоволено хмикає, але перспектива випити перемагає хіть.

- Піду промочу горло, - буркає він і, крекчучи, вивалюється з карети.

Двері залишаються відчиненими. Свіже, холодне нічне повітря вривається всередину, виганяючи сморід. Я жадібно вдихаю його, відчуваючи, як голова перестає паморочитись. Мати з донькою теж виходять, щоб розім'яти ноги, кинувши на мене співчутливий погляд.

Я залишаюся сама. Виходити не хочеться - там темно і повно чужих людей. Я дістаю з сумки яблуко, витираю його краєм рукава і збираюся відкусити, коли чую цей звук.

Тупіт.

Спочатку тихий, як дріб дощу по даху, він стрімко наростає, перетворюючись на гуркіт грому. Земля під колесами диліжанса починає ледь помітно дрижати. Це не один кінь, і не два. Схоже на загін. І вони мчать галопом.

Цікавість пересилює страх. Я обережно відхиляю шкіряну шторку і визираю у маленьке, запилене віконце.

У світлі смолоскипів, що висять на ганку заїжджого двору, я бачу вершників. Вони вилітають з темряви, як привиди. Їхні плащі майорять на вітрі, збруя дзвенить. На грудях переднього вершника у відблисках вогню виблискує метал.

Герб. Золотий дракон, що згорнувся кільцем.

Королівська варта.

Серце пропускає удар. Вони переслідують мене? Невже я щось зробила не так? Може, я не мала права їхати поштовим диліжансом? Або лист був перевіркою, яку я провалила? Паніка стискає горло.

Я різко відсахуюся від вікна, втискаючись у найтемніший куток карети. "Сиди тихо, Селіє. Будь невидимою. Ти - порожнє місце", - шепочу я сама собі як мантру.

І в цей момент повітря розриває новий звук - різкий, свистячий і страшний. Це свист стріли, що розсікає повітря, а за ним - глухий удар у дерево десь зовсім поруч.

- Засада! - дикий крик візника переривається жахливим хрипом.

- Гроші або життя! Всім стояти!

Гуркіт, крики, іржання переляканих коней. Щось важке вдаряється об дах диліжанса, змушуючи його хитнутися.

Це не королівські гвардійці приїхали нас арештовувати! Це напад… І ми опинилися прямісінько в епіцентрі пекла.