Розділ 2.

Ранок від’їзду починається не зі сходу сонця, а зі стукоту ціпка об підлогу передпокою. Цей звук я впізнаю з тисячі: так стукає лише бабуся Агнеса, матір мого батька. Вона прибула терміново, щойно дізналася про "ганьбу", яка спіткала нашу родину - тобто про мій від'їзд до столиці.

Мене викликають у вітальню, де мене вже чекає "суд інквізиції". Бабуся сидить у кріслі, пряма, як жердина, в чорному вбранні, що пахне нафталіном і ладаном. Її обличчя нагадує печене яблуко, яке забули в печі, але очі - колючі й живі - свердлять мене наскрізь.

- Підійди ближче, дитино, - скрипить вона. - Твій батько каже, що тебе забирають у лігво розпусти.

- Це королівський палац, бабусю, - тихо виправляю я.

- Одне й те саме! - вона б’є ціпком об килим, здіймаючи хмаринку пилу. - Слухай мене уважно, Селіє. Чоловіки - це хижі звірі, в яких диявол вклав лише одне бажання. І це бажання знаходиться в них нижче пояса.

Я відчуваю, як мої щоки починають палати. Батько стоїть поруч і схвально киває, а мати опускає очі.

- Запам’ятай мої слова, - продовжує бабуся, піднімаючи кістлявий палець. - Ніколи не дивися чоловікові прямо в очі. Це вони сприймають як запрошення до гріха. Якщо чоловік заговорить до тебе, відповідай односкладово і дивися на свої черевики. А якщо... - вона понижує голос до зловісного шепоту, - якщо ти опинишся з чоловіком в одному приміщенні, стій у кутку і читай молитву Осяйному. І, ради Осяйного ж, ніколи не знімай панчохи! Навіть якщо тобі буде спекотно, навіть якщо ти вмиратимеш від жару. Гола щиколотка - це перший крок до пекла!

Мені хочеться провалитися крізь землю. Це слухати й соромно, і смішно водночас. Уява малює картину: я стою в кутку бальної зали, пітнію в вовняних панчохах і бубоню молитви, поки принци та герцоги намагаються розгледіти мої щиколотки.

- І найголовніше, - бабуся хапає мене за руку холодною, сухою долонею. - Якщо чоловік почне дихати часто й важко, тікай! Це означає, що в ньому прокинувся звір, і він готовий до стрибка!

- Дякую, бабусю, я... я запам'ятаю, - я ледве стримуюсь, щоб не вирвати руку.

Прощання з батьками коротке і сухе. Ніяких обіймів чи сліз. Батько вручає мені невелику полотняну сумку через плече. Вона майже невагома.

- Тут зміна білизни, шматок мила і їжа на дорогу, - каже мати. - Ми не можемо дати тобі грошей, ти знаєш. Осяйний подасть.

Я зазираю в сумку. Два черстві окрайці хліба і одне зморщене яблуко. На три дні дороги. Що ж, королівська канцелярія, мабуть, не передбачила, що "особливе доручення" має виконуватися на голодний шлунок.

Мене садять у поштовий диліжанс, що зупиняється на перехресті. Це стара, обшарпана карета, в якій пахне прілою шкірою, дорожнім пилом і трохи - кінським потом. Батьки не чекають, поки екіпаж рушить. Вони розвертаються і йдуть до будинку, наче позбулися важкого тягаря.

Всередині диліжанса напівтемрява. На жорстких сидіннях вже є пасажири. У кутку, як налякані пташки, туляться жінка в строгому сірому одязі та юна дівчина. Дівчина виглядає моєю ровесницею, але вона настільки скромна, що здається майже прозорою. На її руках - сліпучо-білі рукавички, які вона постійно поправляє.

- Доброго дня, - кажу я тихо, займаючи місце напроти.

Жінка коротко киває, окидаючи мене оцінювальним поглядом, і, переконавшись, що я не розбійниця, відвертається до вікна. Дівчина лише сором’язливо усміхається кутиками вуст і знову опускає очі на свої руки. Вона небагатослівна, і це чудово. Після ранкової проповіді бабусі Агнеси мені хочеться тиші.

Колеса гуркочуть по кам’янистій дорозі, диліжанс хитає, як човен у шторм. Я притуляюся головою до стінки кабіни, яка вібрує від кожного оберту коліс. Пейзаж за вікном - сірі поля, мокрі ліси - зливається в одну смугу. Втома від безсонної ночі та нервового напруження бере своє. Я заплющую очі, і мене починає затягувати в дрімоту.

Здається, я сплю зовсім недовго, коли диліжанс різко гальмує, і я ледь не клюю носом у протилежне сидіння. Дверцята з гуркотом відчиняються.

- Ого-го! Ану посуньтеся, добрий люд! - лунає гучний бас.

У дверний отвір протискується... ні, вгвинчується чоловік неосяжних розмірів. Він настільки товстий, що ресори жалібно скриплять, а диліжанс помітно просідає на один бік. Його обличчя червоне і лисніє від поту, хоча надворі прохолодно, а з одягу пахне смаженою цибулею і дешевим вином.

Він плюхається на сидіння поруч зі мною, безцеремонно притискаючи мене до стінки своїм м'яким, величезним стегном. Я намагаюся втиснутися в обшивку карети, але місця катастрофічно мало.

Товстун витирає чоло брудною хусткою, оглядає салон маленькими очима-ґудзиками і, побачивши мене та дівчину в білих рукавичках, розпливається в масній посмішці.

- Оце так пощастило! - він видає звук, підозріло схожий на радісне рохкання. - Їхати в такому квітнику! Які лялечки! Ну що, красуні, далеко прямуємо?

Жінка навпроти підтискає губи так сильно, що вони зникають, і притягує доньку ближче до себе. Я ж відчуваю, як бабусині слова про "звірів" набувають нового, досі невідомого мені сенсу.

Товстун лізе в кишеню, дістає звідти засмальцьований пиріжок і відкушує половину, плямкаючи просто мені над вухом.

Я зітхаю, дивлячись у вікно. Про сон можна забути. Подорож до столиці обіцяє бути довгою.