Ранок після тієї ночі приносить лише тишу і порожнечу.
Коли я спускаюся до сніданку, двері стайні прочинені, і вітер ганяє по долівці сухе листя. Гостя немає. На обідньому столі, на тому самому місці, де зазвичай сидить батько, лежить одна-єдина золота монета. Вона виблискує у променях ранкового сонця настільки зухвало, що здається шматком розпеченого вугілля.
Її номінал перевищує вартість ночівлі в нашому домі разів у сто, а то й більше. За ці гроші ми могли б купувати дрова цілу зиму і ще залишилося б на нові портьєри. Але батьки поводяться так, наче ніякого гостя ніколи не існувало. Батько мовчки згрібає монету в кишеню, буркаючи щось про "Осяйне провидіння", і ми сідаємо їсти вівсянку. Ніхто не промовляє ані слова про нічний візит чи про велетня.
Тягнуться тижні, схожі один на один, як намистини на чотках. Сірі, одноманітні, задушливі.
Я іноді згадую того дивного подорожнього. Звісно, лише тому, що в нашому глухому куті навіть падіння шишки з дерева - це подія. А зовсім не тому, що ночами, коли вітер стукає у віконниці, я мимоволі торкаюся своїх вуст.
Той грубий, неотесаний мужлан вкрав мій перший поцілунок. Без дозволу, ніжності, зі смаком дощу і зневаги. Я повинна відчувати огиду. Я і відчуваю її... здебільшого. Але десь глибоко всередині, під шарами виховання і молитов, тліє дивна, незрозуміла іскра. Спогад про його гарячі руки на моїй талії змушує серце битися частіше, і я ненавиджу себе за це.
Щоб відволіктися від грішних думок, я з подвійною старанністю треную свою таємницю.
Сидячи у своїй кімнаті, я вправляюся в побутовій магії. Це дрібне, "жіноче" чаклунство, про яке не пишуть у великих гримуарах, але яке вимагає ювелірної точності. Я змушую пил збиратися в акуратні кульки й вилітати у вікно. Я зашиваю дірки на панчохах, просто проводячи над ними пальцем. Я стежу, щоб двері були замкнені, а штори запнуті. Якщо батьки дізнаються, мене відправлять у монастир - або ще кудись гірше.
Сьогодні я саме треную левітацію пір'їни, змушуючи її танцювати вальс у повітрі, коли мою увагу привертає рух за вікном. Поштар. Старий містер Гіббс, який зазвичай проїжджає повз наш будинок, цього разу зупиняє свого віслюка біля наших воріт.
Серце тьохкає в передчутті біди. Листи в наш дім приходять лише двох видів: рахунки або повідомлення про борги.
Через кілька хвилин у двері моєї кімнати стукають.
- Панночко Селіє? - голос Марти звучить стривожено. - Батько кличе вас. Негайно.
- Вже йду, Марто.
Я чекаю, поки кроки служниці стихнуть, бо сиджу на підлозі, підібгавши ноги, і моя сукня зім'ялася в жахливі складки. З'явитися так перед батьком означає отримати півгодинну лекцію про неохайність.
Встаю, глибоко вдихаю і проводжу долонями вздовж тіла, не торкаючись тканини.
- Plana et munda, - шепочу я.
Магія проходить по тканині легкою хвилею. Складки розгладжуються миттєво, наче під гарячою праскою. Тканина набуває свіжого вигляду, а комірець, що трохи прив'яв за день, стає жорстким і накрохмаленим, ідеально білим. Я дивлюсь у дзеркало: переді мною стоїть зразкова донька. Жодної вади чи емоції на обличчі.
Я спускаюся у вітальню. Там панує напружена тиша, яку можна різати ножем. Батьки стоять біля каміну. Мати нервово крутить в руках мереживну хустинку, її обличчя бліде, як крейда. Батько, навпаки, почервонів, а на його шиї здулася вена.
Вони виглядають наляканими. По-справжньому наляканими.
- Ви кликали мене, тату? - запитую я, зупиняючись у центрі кімнати й опускаючи очі.
- У що ти вв'язалася, Селіє? - голос матері тремтить. - Що ти накоїла?
Я здивовано підводжу погляд.
- Не розумію, про що ви, мамо. Я цілий день була в кімнаті, читала святе письмо і...
- Не бреши мені! - гримає батько. Він робить різкий крок до мене і тицяє мені під ніс аркуш цупкого, дорогого паперу. - Читала вона! А це тоді що?!
Я беру листа. Папір важкий, кремового кольору, з золотим обрізом. Знизу червоніє великий сургучевий відтиск. Королівська печатка. Дракон, що згорнувся кільцем.
У мене пересихає в горлі. Руки починають тремтіти, і цього разу мені не доводиться вдавати переляк.
- Читай, - сичить батько.
Я пробігаю очима по каліграфічних рядках, виведених чорнилом, що пахне ялівцем.
«Наказом Його Величності Принца-Регента...
Селія вайл Літтерман зобов'язана з'явитися до Королівського Палацу в столиці не пізніше, ніж через три дні з моменту отримання цього листа...
Для виконання особливого доручення державного значення...
Невиконання наказу буде розцінене як державна зрада».
Літери танцюють перед очима. Селія вайл Літтерман… Це я. Королівський палац. Три дні.
- Я... я не знаю, що це, - шепочу я, підіймаючи на батьків очі, повні жаху. - Це якась помилка! Я нікого не знаю в палаці! Я ж ніколи не виїжджала далі нашого села!
- Королівська канцелярія не робить помилок, - відрізає батько, але в його голосі більше немає гніву, тільки липкий страх. - Вони знають твоє ім'я і наше прізвище.