1.2

Світ перевертається догори дриґом, і я опиняюся у пастці темряви, запахів та чужої сили. Двері за моєю спиною зачиняються з глухим стукотом, відрізаючи мене від холодного, але безпечного нічного повітря. Тепер тут лише він.

Його жорсткі і сухі губи накривають мої. Це не той поцілунок, про який пишуть у романах, які я ховаю під матрацом. Тут немає ні ніжності, ні трепету. Він цілує так, наче п’є воду після тижня у пустелі - жадібно, грубо, не питаючи дозволу. Я відчуваю смак дощу, заліза і гіркого тютюну.

Його руки, величезні й гарячі, безцеремонно ковзають по моїй талії, стискаючи так, що перехоплює подих. Він притискає мене до себе, і я відчуваю кожний сталевий м'яз під його мокрим одягом. Для нього я - просто трофей, «зігріваючий подарунок», який, на його думку, дбайливі господарі надіслали гостю.

Паніка холодною хвилею підіймається в грудях, забиваючи горло. Я намагаюся вдихнути, але повітря навколо просякнуте запахом мокрої вовни, шкіри та агресивного чоловічого тіла. Страх сковує, але слідом за ним, десь із глибини єства, спалахує щось інше.

Гнів. Пекуче, як окріп, обурення.

Я все життя вчилася бути «хорошою». Бути слухняною тінню, яка не здіймає галасу. Але ніхто, навіть батько з його різками, не вчив мене бути безвольною лялькою для брудних розваг незнайомця.

- Пане, ви помиляєтесь! - кричу я, намагаючись відвернути обличчя від його колючої щетини. Мій голос зривається на виск, але в ньому дзвенить сталь, якої я сама від себе не чекала. - Припиніть негайно! Я не служниця!

Він не чує. Або не хоче чути. Його рука вже тягнеться до зав'язок мого плаща, грубі пальці плутаються у тканині, шукаючи шлях до сукні. Це стає останньою краплею.

Я припиняю панікувати й починаю діяти. Тіло згадує інстинкти, про які я навіть не здогадувалася. Я впираюся долонями в його кам'яні груди, намацуючи під плащем тверді пластини якихось обладунків чи просто м'язів. Я збираю всі сили, які тільки є в моєму змученому постами тілі, і щосили штовхаю його.

Це все одно, що штовхати замкову стіну. Він навіть не похитнувся. Але цей рух дає мені секунду свободи. Я, наче дика кішка, вивільняю одну руку і, вклавши в цей рух увесь свій відчай і всю свою злість, дзвінко, з розмаху, б'ю його по щоці.

Звук ляпаса лунає в тісній кімнатці як постріл з мушкета.

Він завмирає миттєво. Його рука, що вже майже стягнула з мене плащ, зупиняється в повітрі. Повільно, дуже повільно він відсторонюється. У темряві, яка вже трохи розсіялася для звиклих очей, я бачу його обличчя. Воно застигло в масці абсолютного, приголомшеного здивування.

Він підносить руку до щоки, торкаючись місця удару, наче не вірить, що це сталося насправді. Потім його погляд фокусується на мені. Вперше він дивиться справді уважно. Його очі ковзають по моєму обличчю, спотвореному гнівом, спускаються нижче - на мою сукню з якісної темно-синьої вовни, на білосніжний мереживний комірець, який вибився з-під плаща під час боротьби. Це не одяг служниці. Марта носить грубе полотно.

- Ти... - його голос хрипкий, глибокий, і в ньому звучить щира розгубленість, яка дивно контрастує з його велетенською постаттю. - Ти дочка хазяїв?

Я важко дихаю, притискаючись спиною до дверей, наче шукаю в них підтримки. Мої груди ходять ходором, серце калатає десь у горлі, а долоня пече вогнем від сили удару.

- Так, - видихаю я, вирівнюючи спину. - Я Селія. І я вимагаю пояснень вашій поведінці.

- Якого дідька ти тут робиш? - він відступає на крок, проводячи рукою по мокрому волоссю. Його агресія зникає, поступаючись місцем роздратуванню і якомусь хлопчачому збентеженню. - Твої батьки... Я думав, вони прислали... розвагу.

- Мої батьки - порядні, богобоязливі люди! - спалахую я, хоча десь у найтемнішому куточку свідомості розумію, чому він міг так подумати. Нічні візити молодих дівчат до стайні рідко мають благочестиву мету. - Я прийшла... я принесла вам вечерю.

Я опускаю очі додолу, і раптом весь мій гнів випаровується, залишаючи по собі гірку порожнечу.

Серце падає. Усе зіпсовано.

Глиняний кухоль розбився на друзки. Біла калюжа молока розпливається по брудних, запилених дошках підлоги, змішуючись із соломою та землею. Це виглядає як біла кров. Шматки м'яса, які я так старанно вибирала, валяються в пилюці. Хліб, наша дорогоцінна їжа, за яку батько щовечора дякує Осяйному, безнадійно забруднений.

Моя маленька пожертва, жест добровільного милосердя. Мій бунт проти батьківської жадібності. Все це перетворено на сміття одним грубим рухом.

Сльози, які я стримувала під час боротьби, тепер підступають до горла пекучим клубком. Мені шкода їжі, яку ми так бережемо, кожної крихти. Шкода своїх намагань бути людяною в цьому холодному, жорстокому світі. Я відчуваю, як тремтять губи, і кусаю їх до болю, щоб не розридатися.

Гість дивиться на мене, потім переводить погляд на розгардіяш на підлозі. У його темних очах прокидається щось схоже на провину. Він відкриває рот, щоб щось сказати - певно, якусь незграбну грубість або спробу відкупитися монетою, - але я його випереджаю.

Ні. Я не буду плакати перед ним. Я не дозволю цьому варвару бачити мою слабкість.

Я роблю глибокий, тремтячий вдих. Заплющую очі на секунду, відгороджуючись від цього брудного світу. Я тягнуся всередину себе, до того дивного, теплого джерела, яке завжди жило в мені. До того, що батько називає "диявольською спокусою", а я - своїм єдиним, таємним скарбом.